Рису між брів, непомічену вчора.
— Боже, як виросла! Бач, школярі!..
То ж і Марко так за нею... —
Надворі
Сонце плело золоті ятері;
Когут запіяв. — Не сплю, Катерино,
Буду збиратись.
— Куди?
— А туди,
В ліс, до своїх, до бійців, все єдино
Гірше не буде, як цеї біди;
Буду ходити від хати до хати,
Зайди, ви чуєте? Блиснуть мечі!
Буде земля їм на смерть вибухати,
Буде вода їх топити вночі.
Буде вогонь їх потрошити люто,
Буде не сон їм, а кров звідусіль,
Буде їм в чарку не хміль, а отрута,
Буде їм порох, — не хліб да не сіль.
Я вже за тими гостями догляну,
Будь вони прокляті!
Катре, біжи!
— Брате, візьми мене.
— Що ти, зарано!
Будуть ще болі, печалі та рани,
Я тебе кликну, скажу: пов'яжи!
— Скоро ж то?
— Ждіте. Бувай-но здорова! —
Так і пішов по травиці рудій.
Скільки з останнього братнього слова
Носить вона і тривог і надій?
XI
Чужинці просто стали грудьми,
На розстріл зводилась рука:
Ходила чутка поміж людьми
Про дивного Кармалюка.
Він бродить селами, ярами,
Розбитим шляхом, пожарами,
Сліди він бачить гвалтувань,
Дитячі сльози в ранню рань;
Стежками житніми простими,
Лісами темними, в диму.
І тільки кликне хто: Устиме!
Він одкликається йому.
Та не вертався ще додому,
А по містечках тлів пожар.
Казали, був він член обкому,
А може й перший секретар.
А з ним виходять на майдани
Російські хлопці-партизани,
Ще й з Білорусії брати,
І там фашисту не пройти.
Сам поліцай з Лебідки бачив,
Як він на станції судачив
Із перекупками в ряду.
Купив два пряники морквяні,
Сакви білені полотняні
І зник. Ну, звісно, на біду!
Десь за Дніпром кричали півні,
У Яровім, у Криворівні,
Чотири дні та все підряд.
А найстаріший півень злюче
Як не запіє: Кармалюче!
І він з'явивсь, хоч рад не рад...
Фашистам ніч не дав доспати,
Забрав набої, автомати,
Та й каже: вішайтесь сами.
Зробили німці по петлюрі.
— Мерщій влізайте! — Злі, понурі
Полізли довгі, як соми.
Три дні висіли на майдані,
А він ізник у димній рані
В лісів'я Лебідське старе.
Стріляли в нього в полі, в гаї
Чужинці-зайди, поліцаї,
А що поробиш? Не береї
Чи ще того свинцю немає,
Чи притомились вороги,
Що бідне серце вітром має,
Налите дивної снаги.
Що в людське горе неминуче
Летить, як птиця з висоти,
Ой Кармалюче, Кармалюче,
В яких піснях тебе знайти?
Йшли поїзди, за гулкими мостами
В свисті і скреготі билась земля.
Ранені кидались до нестями,
В полі гнили... Ой поля ви, поля!
Жито сухим золотистим потоком,
Чорними ріками вугіль і сталь.
Сивим коровам, волам крутобоким
В темних теплушках мчатися в даль.
Їх переріжуть на мюнхенській бойні,
Вугіль у круппівських стліє печах,
Жито жуватимуть в заупокойні
Байстри гестапівські по ночах.
— Діду Мажуго, а, діду Мажуго,
Де ви тут, чуєте? де ваш онук?
— Тут ми, кхе-кхе, не турбуйтеся вдруге,
Кличе не хто-небудь, — сам Кармалюк!
Верби похилі, кущі красноталу,
Поїзд промчить, наче вогненний птах.
Діда сніжок обсипає помалу,
Вітер із ніччю квилить у дротах.
Толові шашки не дихають димом,
Спить меленіт до своєї пори.
— Митю, наглянь за шляхом нелюдимим,
Воїнський, людський гуде з-за гори?
Мчить порожняк, пробігає дрезина,
Чахка товарний, — минай, ні к чому,
Діду дрімається; десь там родина...
Митя-онук щось шепоче йому:
— Діду, ви чуєте? Гітлер стукоче! —
Справді: з-за кручі гримить до містка
Кільцями буферів з темної ночі,
Бронеплощадками вдарити хоче,
Вбить тебе, випалить, душе хистка!
В класних вагонах сидять офіцери,
В'ється димок із тугих сигарет.
Звівся Мажуга, як привид:
— Тепера.
Митю, пали! —
Неба чорний намет
Так затрясло, що посипались зорі,
Рейки, мов коні, звились на диби.
Скиглили збиті вагони: ми хворі!
Прискало жаром залізо: губи!
І вітер дме з страшної кручі
Слідом, де їхали брати.
Ой Кармалюче, Кармалюче,
В яких піснях тебе знайти?
XII
Оту доріжку, двір і хату,
Поля, де виростала ти,
Тебе, мовчазну й сивувату,
Я не забув між суєти.
Жила від печі до колиски
У тижні, в літа горьові,
І все ж очей померхлі блиски
Своєю правдою живі.
А що минуло, то й радіти.
Бог з ним, як кажуть, хай мина.
Пішли на щастя діти й діти,
За рік, за другий — новина.
І нагодує, й поколише,
Турбота є сім'ї усій.
В дванадцятім знайшовся Гриша,
В шістнадцятому — Олексій.
І кожна днина і хвилина
Була, як золота казна.
У двадцять третім — Катерина,
Хоч Катерини хто не зна?
Ішли сусіди в теплу хату,
Несли дарунки чи привіт,
Вечерю їли небагату,
Дитині зичили ста літ,
Повеселіли й танцювали
До світанкової зорі.
Дівча Катрусею назвали,
Як у Шевченка в "Кобзарі".
І діти виросли. З війною
Пішли у світ. І за стіною
Не чути сміху у дворі.
А пiзнавала їх щоранку
По свіжовмитих голосах...
Найстарший Гриша, — той на танках,
А Олексій — отут, в лісах.
Вечірній промінь гасне тихо,
Дніпро сивіє аж до дна,
Ти що згадала, Ковалихо,
Об чім помислила, сумна?
І слово знов запломеніло,
То Катря зводиться в тиші:
— Якого болю наболіло,
Як запеклося на душі!
Ви кажете, мамо, коритись не треба,
Чи хто, може, гнувся у нашім роду?
Нехай хоч повісять отам проти неба,
А я не схилюсь, не скорюсь, не піду!
Була я в містечку, побачила вчора
На розі, де сад, в ресторані вони, —
Три німці обідають, дівчина скора
Вино підливає: кушайте, пани! —
До тих, до есесівців. Три в капелюшках,
Кармінові губи, паризькі духи, —
Сидять з тими німцями золото-душки,
Лукавлять, жартують, хі-хі да хи-хи.