Може він думав про людську руїну,
Може про матір із дітьми? Не вім.
Може хотів вшанувать Україну
Здушеним, теплим диханням своїм.
Часто любив говорити із нею,
З тою Вітчизною в ночі грізні.
Так він між небом повис і землею,
Взутий, без шапки, в снігу, в сивизні.
Вітер гойдав його дужо і сміло,
Ніччю й світанками без перемін.
Місяць чіпався за голову білу,
А люди падали до колін.
XIX
Не спиться старості з півночі.
Гуде хурделиця в дворі,
І ясени-поводарі
Шумлять, до бурі неохочі.
— Податки? Сплатимо податки,
Щоб Гітлер жер до призволя.
Не обдеруть же все до латки,
Наділ дадуть, своя земля,
Це не артільне-божевільне,
Чи то пак, чортове, — своє...
В ворота хтось з дороги б'є,
У двір, під вікна йде повільно.
— Хазяїн дома?
— Хто там?
— Можна?
З дороги збились, відчиняй,
Нам пана-старосту. —
Обложна
Снігами, хвищею тривожна,
Вітри зметнувши в небокрай,
Гуляє ніч.
— Ви звідки? Хто ви?
— Ми криворівенські.
— Чого ж?
— Записку дайте хоч в півслові,
З дороги збились в бездорож,
Поночувать би.
— Йдіть у хату,
Нечиста носить вас, хоч вий.
Ввійшли: в кожусі, бородатий,
Другий в кереї, — молодий.
Хазяйка спить, в м'яку перину
Пірнувши, килим, стіл, хатину
Приїжджі бачать; все чуже.
Годинник цокає годину,
Затишно, тихо, байдуже.
На стінці фото: йдуть колоною
Мадьяри й німці в два сліда,
А рамку з квіткою червоною
Сам фюрер Гітлер посіда.
А де ж, секретарю сільради,
Твоя клятьба і жар промов,
Що ти, опечений немов,
Кричав: життя віддам заради...
Кого? Пригадуєш, — що кров
Свою проллєш, що серце виймеш,
Що хоч безкрилий — крила здіймеш.
Здійняв. Куди ж ти полетів?
Як на словах того хотів.
Еге, брат...
— Он як ви живете!
— А що, погано? Гірш було.
Спасибі, в німця помело
Як повело та підмело,
Хоч ще не всіх.
— Ну, звісно, де там,
Усіх не виметеш.
— Як? Як?
Дивись ти! А яким прикметам
Ймеш віри? Просто переляк...
Бери записку, йдіть.
Записка
Безсило падає із рук,
Бо молодий очима блиска,
Схиливсь на стіл, шепоче зблизька:
— Впізнав, чи ні? Я — Кармалюк.
— Ти Кармалюк?
— Я Кармалюк.
Впізнав?
— Аякже. — Ледь губами
Хазяїн шепче: — Олексій?
Хіба ж я знав, що ми рабами
фашистів будем?
— Що посій,
То те й пожнеш, як кажуть.
— Ой, посіяли поле ми
Переораним низом.
Руки, ноги скололи ми
Не колоссям — залізом,
Що вродило — не косимо,
Ні снопа обмолоту,
Не хліба свої косимо,
А німецьку сволоту.
— Не скигли переді мною, я тобі не Гiтлер,
Сказав Олексій. — За що ти вбив дядька Микиту?
— Я не вбив, я повісив, — заспішив староста.
— Від чого в тебе руки мліють,
З роботи, може, з пахоти?
Такі, як ти, й любить не вміють,
Вмирать не вміють, як і ти.
Та ви, що вмієте? Огуду,
Злобу носити, як обріз,
Брести струмками людських сліз.
За скільки срібників, Іудо,
Сестру на каторгу завіз,
Мою сестру? Ну? Що?
— Не знаю.
— А я, брат, знаю, я злічив,
Я десять ночей не почив,
Не їв, не спав, по всьому краю
Шукав її, та:
Вже хоч кликни — не одкликнеться,
Вже хоч свисни — не одсвиснеться,
Вже хоч квіткою картатою,
Хоч струмком стелись до дна, —
Не пройде вона за хатою,
Не подивиться одна.
Ніде не оживають мертві,
Живі ж бувають, як мерці.
А ти убивця, в власній жертві,
Чого змінився на лиці?
— Змінився, бо смерть свою чує, — озвався від печі
Мажуга і пригасив сигарету, аж зашкварчало. Тоді й
староста скипів:
— Ти не лякай, бо я не ляканий,
Дурниць при хаті не кажи.
Гуляєш ніччю за байраками,
А ти прийди і послужи,
Щоб коменданту й людям добре,
Щоб не палили хат і сіл,
А то: ми чесне, ми хоробре,
Ми славне військо! І навкіл
В лісах ховаєтесь? Я б теж
Від цих податків .і пожеж
Утік до вас. А як же люди?
Фашисти сунуть звідусюди,
Мов сарана, і де знайдеш,
А де загубиш, чорт ті знає...
— Воно попихачів немає,
Так ти знайшовсь, берлінська курво, — Гітлеру поклони
б'єш?
— А ти кому?
— Я нікому. Народу поклонюся, як умиратиму, зрозумів?
Бо він мене зродив і виростив,
Ходити муками прирік.
І я кажу тобі по щирості:
Я рад за свій короткий вік,
Що він тривогами й потоками
Огненних злив живе в мені,
Що я промчусь над днями й роками,
Як месник на страшнім коні.
Народе, чуєш? Глянь, за в'югою,
Крізь сто земель зберись сюди,
Мене із зрадником, з катюгою
Роз'єдини і розсуди!
— Я тут ні при чому. Чого ти пристав, хіба я що, —
забурмотів староста і простягнув руку до гранати.
— Я розсудив вас, — підвівся Мажуга: —
Ім'ям народу погибне наруга!
Звіється попелом зраднику хата,
Я з ним не їв, не гуляв, не гостив.
Зняв автомата і з автомата
Вчетверо старосту перехрестив.
ХХ
Прорвались танки на світанку
В Лебідку з заходу. Танкіст
Просив водиці біля ганку,
Торкнув гармошку гармоніст.
Танкісту винесли водиці:
— Простіть, немає молока.
І кланялися молодиці:
— Заходьте в хату, здалека
Оце ж ви, хлопці? — Скатертину
(Розшита квітка голуба)
На стіл. А дід із-поза тину
Гукнув здивовано:
— Ти, ба,
Це ж наші! Бий тебе нечиста,
Я наче знав! Хоч як не є,
Підбіг старий, зустрів танкіста,
І пізнає й не пізнає:
— Чи не Марко?
— Впізнали, діду?
А батько як тут? — Скільки ж днів! —
Дідусь, чи горе, чи обиду
В очах примовк і затаїв.
Хатина стояла, як в літа дитячі,
Ті ж четверо вікон, дубовий поріг,
І явір шумів в побажанні удачі
Усім перехожим з далеких доріг.