Вона підійшла до нього й прошепотіла йому на вухо:
— Відішліть Мюлькіньє.
— Е, ні, дитино, він мені потрібен, я жду результату одного чудового досліду, до якого ніхто, крім мене, досі не додумався. Ось уже три дні ми чатуємо на достатньо яскравий сонячний промінь. Я маю можливість піддати метали дії сконцентрованого сонячного світла та електричного струму в порожньому просторі. Розумієш, зараз відбудеться найсильніша реакція, яку здатен улаштувати хімік, і тільки я...
— Ох тату, замість випаровувати метал ви ліпше зберегли б його, щоб оплатити ваші векселі...
— Стривай, стривай!
— Приходив пан Меркстус, тату. На четверту годину ми повинні заплатити йому десять тисяч франків.
— Так, так, одну хвилинку! Я справді підписав якийсь дріб'язковий вексель терміном на цей місяць. Я сподівався, що знайду Абсолют. Боже, Боже, якби мені липневе сонце, мій дослід уже вдався б!
Він схопив себе за волосся, сів у поганеньке плетене крісло, і сльози заблищали в нього на очах.
— Правду кажете, пане. Все лихо через це підле сонце, слабко світить ледача тварюка!
І пан, і слуга вже не звертали найменшої уваги на Маргариту.
— Залиште нас, Мюлькіньє,— сказала вона.
— О, я здійсню ще один дослід! — вигукнув Клаас.
— Забудьте про свої досліди, тату,— сказала дочка, коли вони залишилися вдвох.— Вам треба заплатити по векселях сто тисяч франків, а у нас немає ні ліара. Киньте свою лабораторію, бо вже йдеться про вашу честь. Що з вами станеться, якщо ви потрапите до в'язниці? Невже ви спаплюжите своє сиве волосся й ім'я Клаасів ганьбою банкрутства? Я до цього не допущу. В мене вистачить сили, щоб перебороти ваше божевілля, було б жахливо, якби на старість ви залишилися без шматка хліба. Відкрийте ж нарешті очі, подивіться, в якому ми становищі, візьміться за розум!
— Моє божевілля? — закричав Валтасар, випростуючись, схрестивши на грудях руки і втупивши в дочку палахкотючий погляд.— Божевілля! — повторив він з такою величчю, що Маргарита здригнулася.— О, твоя мати так не сказала б! — провадив він.— Вона розуміла, наскільки важливі мої дослідження, вона вивчила цілу науку, щоб зрозуміти мене, вона знала, що я труджуся заради людства, а не для власної корисливої вигоди. Я бачу, почуття люблячої дружини вище за дочірню прихильність. Атож, любов — найпрекрасніше з почуттів. Узятися за розум? — вигукнув він, ударивши себе в груди.— А хіба я втратив розум? Хіба перестав бути собою? Ми бідні, дочко, ну що ж — така моя воля! Я твій батько — підкоряйся ж мені! Коли захочу, я зроблю вас багатими. Ваше багатство — у ваших злиднях. Незабаром я розкладу вуглець і наповню нашу вітальню діамантами, і це сута дрібничка порівняно з тим, що я шукаю. Ви могли б і зачекати, поки я віддаю всі свої сили на титанічну працю.
— Тату, я не маю права вимагати у вас звіту про чотири мільйони, що розвіялися димом на цьому горищі! Я навіть не говоритиму про матір, яку ви вбили. Якби я мала чоловіка, я, звичайно, любила б його не менше, ніж любила вас моя мати, я була б готова усім задля нього пожертвувати, як вона принесла вам усе в жертву. За її велінням я присвятила себе вам, я довела це тим, що досі не виходжу заміж, аби звільнити вас від необхідності давати опікунський звіт. Та облишмо минуле, подумаймо про теперішнє. Моїми устами говорить необхідність, яку ви самі створили. Потрібні гроші для оплати ваших векселів, ви це розумієте? Взяти у нас більше нічого, крім портрета нашого предка Ван-Клааса. Отож я прийшла сюди в ім'я матері, яка виявилася надто слабкою, щоб захистити своїх дітей проти їхнього батька, і заповідала мені чинити вам опір, я прийшла в ім'я моїх братів і сестри, я прийшла, тату, в ім'я усіх Клаасів — і я вимагаю, щоб ви припинили досліди. Надбайте собі багатство, а тоді можете їх продовжувати. Ви опираєтеся на батьківські права, але застосовуєте їх лише для того, щоб занапастити нас, а на моєму боці ваші предки, ваша честь, і вони говорять гучнішим голосом, аніж хімія. Спершу родина, потім наука. Я надто довго була покірливою дочкою!
— А тепер хочеш стати моїм катом,— промовив він ослаблим голосом.
Маргарита врятувалася втечею, щоб не зрадити ролі, яку на себе взяла, їй почувся голос матері, коли та перед смертю просила: "Надто не супереч батькові, люби його".
— Ну й витівку утнула панна в нас у лабораторії! — сказав Мюлькіньє, спустившись на кухню снідати.— Ось-ось розгадали б ми таємницю, нам лишалося тільки дочекатися, щоб по-липневому пригріло сонце, і тоді б наш пан... О, що то за чоловік! Справжній чудотворець! Ось стілечки нам бракує, щоб довідатися, з чого все походить,— сказав він Жозетті, прикусивши ніготь великого пальця на правій руці зубом, який у народі називають "лопаткою".— І раптом трах-тарарах! Прибігла й зняла крик про якісь дурацькі векселі.
— Ну що ж, заплатіть по тих векселях із своєї платні,— сказала Марта.
— А масла на хліб сьогодні не буде? — спитав Мюлькіньє в Жозетти.
— А на які гроші його купувати? — ущипливо відповіла кухарка.— Як же так, стара почваро? Якщо ви на своїй гемонській кухні виготовляєте золото, то чом би вам не виготовити й трохи масла? Це ж для вас зовсім неважко, ми б і на базарі його продавали, і вдома ним харчувалися. А то годуємося хлібом усухом'ятку, це ж треба дійти до такого! Обидві панночки тільки хліб з горіхами і їдять, а тебе, виходить, треба годувати краще, ніж панів? Панна Маргарита не дозволяє витрачати більше ста франків у місяць на все господарство. Тепер ми лише обід і готуємо. Якщо тобі поласувати захотілось, то є ж у вас нагорі печі, на яких ви перли смажите — на базарі про це тільки й розмов. То й засмажте собі там курча!
Мюлькіньє взяв кусень хліба і вийшов.
— Що-небудь купить собі на свої гроші,— сказала Марта.— От і добре, заощадимо хоч дрібничку. Ох, і жадюга, страхопуд клятий!
— Може б, його голодом помучити? — сказала Жозетта.— Ось уже тиждень, як він і пилюки ніде не витре, я все за нього роблю, а він тільки стовбичить на тому горищі,— міг би мені й заплатити. Та хоч би оселедцем почастував, знаю, він їх собі купує. А я б не відмовилася, їй-бо, не відмовилася б!