— А де він, моє серденько?— зацікавився Сем.
— Я зберегла його для вас, бо інакше він давно б уже загубився. Ось він. Правду сказати, ви цього не заслуговуєте.
З цими словами і висловивши ще кілька побоювань, сумнівів та побажань, щоб лист не загинув, Мері видобула його спід прегарного муслінового комірника й передала Семові, який за це поцілував її надзвичайно галантно й побожно.
— Ото ще,— сказала Мері, поправляючи комірник і удаючи, ніби не помітила, як її поцілували,— ви, здається, відразу залюбилися в нього.
Сем відповів їй підморгуванням, тонкий зміст якого не може передати жоден опис, а тоді, сівши на підвіконня поруч із Мері, розірвав конверта й глянув на лист.
— Алло!— раптом скрикнув він.— Що це все значить?
— Сподіваюся, нічого поганого,— сказала Мері й заглянула через його плече.
— Які у вас чудові оченята!— зауважив Сем, підводячи голову.
— Забудьте ви про мої очі й читайте краще, що там написано,— промовила гарненька покоївка й послала йому очима бісика. Сем не встояв і мусив поцілувати її. Відсвіжившися поцілунком, він став серйозний і вголос прочитав:
"Маркіс Гранбі Доркін,
Середа.
Любий Семі!
Дуже шкодую мати приємність бути вістівником поганих новин твоя мачуха мала необачність сидіт довго на вогкій траві під дощ слухаючи пастиря що розливався до самої ночі бо налигався бренді і не міг спинитись доки не протверезився що взяло багато часу доктор каже якби вона випила гарячого бренді зараз же замість вечора не було б нічого колеса їй підмазали б своїчасно і зробили б усе щоб вона могла їхати далі твій батько сподівався що вона працюватиме як і раніше але саме завіртаючи за ріг мій хлопче вона потрапила у вибій пірекинулась і пішла шкереберть так швидко що доктор хотів загальмувати її та не міг і вчора ввечері двадцять перед шостою вона проїхала останню заставу значно швидше як годилося б мабуть через те що в неї було мало багажу доречі твій батько каже що йому було б дуже приємно якби ти міг приїхати та побачитись зо мною Семі бо я тепер зовсім самотній Семі проте він думає що все тут написано правильно і як було і що про стільки єсть поговорити що твій пан не буде заперечувати звичайно не буде Семі бо я його добре знаю так що переказує привітання до якого я приєднуюсь і залишаюсь Семі твій
Тоні Веллер"
— Що за незрозумілий лист!— сказав Сем.— Хто його розбере, що хоче він сказати отими "я" та "він"? Та це писав не батько, бо тут його самий підпис та й то друкованими літерами.
— Може, хтось писав для нього, а вік тільки підписав потім? — висловила думку гарненька покоївка.
— Заждіть хвилинку, — попросив Сем, ще раз перебіг очима по листу і трохи помовчав, міркуючи.— Ви вгадали. Джентльмен, що писав, оповідає про всі його нещастя від себе, а подеколи втручається з своїми зауваженнями батько, і тоді все плутає. Це якраз його мантра. Маєте рацію, Мері, голубонько.
Задовольнивши свою цікавість у цьому питанні, Сем перечитав листа ще раз і, тільки тепер збагнувши цілком його зміст, промовив замислено:
— Отже, померла таки, бідолашна. Мені шкода. Вона була б непогана жінка, якби той їхній пастир не забивав їй баки. Мені шкода.
Містер Веллер сказав це таким серйозним тоном, що гарненька покоївка опустила очі й похнюпилась.
— Ну, та нічого не вдієш, — зітхнув Сем, кладучи листа в кишеню. — Що судилося, того не минеш, як казала стара леді, одружившись з своїм лакеєм. Тепер уже лихові нічим зарадити не можна. Правда ж, Мері?
Мері похитала головою й собі зітхнула.
— Треба просити в пана відпустки, — міркував Сем.
Мері знову зітхнула. Адже лист був такий зворушливий.
— Бувайте! — сказав Сем.
— На все краще! — відповіла гарненька покоївка й відвернула голову.
— Ви навіть не хочете попрощатися,— докірливо сказав Сем.
Дівчина простягла руку, дуже маленьку, хоч це й була рука покоївки, і підвелася з підвіконня.
— Я хутко повернуся, — запевнив Сем.
— Вас ніколи не буває вдома, — з ледве помітним незадоволенням сказала Мері. — Не устигнете ви приїхати, як їдете знову.
Містер Веллер притяг красуню до себе і шептав їй щось, аж доки та не повернула голови й не глянула на нього. Коли вони нарешті розпрощались, дівчині довелося піднятись до себе в кімнату, причепуритись трохи, але, і стоячи на сходах, вона раз-у-раз перехилялась через поруччя й обдаровувала Сема усмішками та дружніми кивками.
— Я пробуду там щонайбільше два дні, сер,— запевнив Сем, переказавши своєму панові про нещастя, що спіткало його батька.
— Сидіть скільки буде треба, Сем, — відповів містер Піквік.— Я дозволяю вам жити в батька невизначений час.
Сем уклонився.
— І скажіть йому, Сем, що я з великою радістю допоможу йому чим можу, — додав містер Піквік.
— Спасибі, сер, — подякував Сем, — перекажу неодмінно.
І, обмінявшись ще кількома фразами, які свідчили про взаємну приязнь і порозуміння, пан і слуга розлучилися. О сьомій рівно Семюел Веллер зліз з імперіала диліжанса, що, проїжджаючи через Доркін, спинявся на сто кроків від корчми "Маркіз Гранбі". Був холодний, похмурий вечір. Маленька вуличка виглядала пустинно й непривітно. Жалюзі були спущені, і майже всі віконниці зачинені. Жодного з гульвіс, що звичайно купчилися коло дверей, не видно було. Не знайшовши нікого, хто міг би відповісти на його запитання, Сем увійшов у двері і зараз же побачив свого родителя.
Удівець сидів коло круглого столика в невеличкій кімнаті ззаду ресторану і, замислено дивлячись у камін, смоктав люльку. Похорон, очевидно, відбувся тільки сьогодні, бо з капелюха на голові старого звисала траурна стрічка ярдів з півтора завдовжки. Містер Веллер був у надзвичайно глибокодумному й споглядальному настрої. Хоч Сем кілька разів окликнув його, він сидів так само нерухомо і так само замислено курив, втупивши в огонь очі. Опритомнів він тільки тоді, коли син, підійшовши, поклав йому на плече руку.
— А, Семі! — сказав містер Веллер.— Дуже радий тебе бачити.
— Я окликав тебе принаймні півдесятка разів, — промовив Сем, вішаючи на дерев'яний гвіздок свій капелюх,— та ти не чув нічого.
— Нічого, Семі, — ствердив містер Веллер, знову дивлячись у камін,— я мріяв, Семі.