— Ти ж кому свою припоручив: богові чи чортові? — спитала вона і зареготалася своїй вигадці.
— Зачем богу? Богу еще успеем, а черт к нашему брату не пристанет. Вот маладушке какой — самый раз!
— О, вам усе молодушки, а хто ж нас, старих, глядітиме? — спитала знову Марина.
— Старым бабам помирать нада, а маладушкам — песни петь да солдат любить!
— За віщо?
— Как за што? За то, што солдат — сиротинушка. Один себе на чужой старане...
— О, гарно співаєш. Янгольський, кажуть, голосок, а чортова думка.
— Опять чертова! Зачем чертова? Эх, едят вас мухи! Разве с бабами можно говорить об ефтих материях? У бабы волос долог, да ум короток. Вот што я тебе скажу.
— Як саме?
— А так. Вот, примерно, пришла к тебе гостья, подруга твоя. Нет тово, чтобы, примерно, в шиночек, да чверточку... с печки гуся жареново али барана... Все на стол: пей и ешь, любезная подруга!.. А ты вот баснями соловья кормишь.
— Годувала б його чим і кращим, а як нема чим! — одказала, прикро дивлячись на його, Марина.
— А нет — так і скажи. Тогда на тебе и ответу никакого. Вот у меня в солдатском кармане осталась завалящая копейка! На! тащи! — сказав москаль, витягнувши з кишені семигривеника грошей і брязнувши ним об стіл.
— Ні, ні, — кинулася Христя. — Бога ради не треба! Я нічого не хочу! Спасибі вам! Я прийшла одвідати подругу.
— Ну, ты не хоч, так, может, кто другой хочет, — сказав москаль, посунувши семигривеника до Марини.
Та покірно взяла, зап'ялась платком і вийшла з хати. Христя зосталася удвох з москалем, їй було і боязко і не по собі.
— Хорошая эта баба, Марина, — помовчавши, почав москаль, — Совсем хорошая, вот только хохлушка... Иной раз такое скажет — никак не разберешь. Да вот у нее только муж лихой! У, лихой!
— А він же був смирний! — обізвалася Христя.
— Да смирный то он смирный. Только больно много зашибает. Как жарнет — небу жарко! Ну, а тогда уж не знает, што и делает. На меня один раз с ножом бросился. Не увернись я — вот так бы насквозь и прошел. Да, бедовый!
— За віщо ж він на вас зло таке мав?
— Как тебе сказать за што? Ни за што. Первое — муж он, всегда пьяный. Как его пьяного любить жене? А второе — я их квартирант. Ну вот, он и начал ревновать ее ко мне.
На той час саме вернулась Марина, несучи в руках пляшку горілки і під рукою півпалянички.
— Се все про того ірода балакаєте? — спитала, викладаючи на стіл свою куплю. — Осточортів він мені, хоч не згадуйте! — додала вона, хмурячись.
— Не, не, не будем. Потчуй-ка гостью! — сказав москаль.
— Я не п'ю. їй-богу, нічого не п'ю. Спасибі вам, — подякувала Христя, коли Марина піднесла їй чарку горілки.
— Ну, як хочеш, — одказала та і перекинула собі у рот чарку. — А горілка добра. Випила б.
— Да что же, как не пьет? — умішався москаль. — Ну, и не нада. Я за нее выпью.
I москаль, усміхаючись і кланяючись, вихилив одну, посмакував, крякнув, сказав: "Да, добрая" — і налив другу.
Христя ще посиділа трохи, послухала, як Марина жартувала з москалем, випиваючи по повній, потім підвелася, попрощалася і пішла.
— І к бісу, коли не хоч! — сказала Марина, як Христя на її прохання посидіти ще не здалася. — Ніс копилиш — к бісу!
— А бабенка ядреная! — скрикнув москаль.
— Думаєш, путнє що? — сказала Марина. — Така ж боска, як і всі!
— Значит, наш брат Савва! Эх, едят ее мухи! — скрикнув удруге москаль, даючи Марині з усієї сили раза по спині.
— Хоч би тебе кат так опік! —гукнула та, угинаючись, і стусонула москаля кулаком межи плечі.
XII
Того ж дня увечері заїхав по неї Колісник, і вони поїхали в губернію. Всю дорогу він був сумний та неговіркий, ще мов сумніший, ніж як виїжджали з Кута. Христя думала про Довбнів, не питала, чого сумує старий, він мовчав.
Приїхавши другого дня надвечір, він зразу пішов на свою половину і заперся. У Христі серце болісно занило, як вона глянула йому услід: похнюпившись, поколихав він, наче п'яний. Вона довго не спала, думаючи про його. Що прийшлося вислухати старому дома від жінки? Недаром він осунувся так, опустивсь, їй здавалося, що він повинен її кликнути, вона сама поривалася скільки раз іти до його, чи не виговоре він перед нею свого лиха і чи не повеселішає хоч трохи. Та кожен раз її зостановлювала перед зачиненими дверима думка: він утомився з дороги і спить. Хай завтра. Так Христя і заснула. А Колісник?
Він, поставивши світло на невеличкому столику в головах кроваті, ліг на спину, понурим поглядом озираючи хату. По стінах, оббитих темними шпалерами, по глухих кутках снували тіні, одна біла оселя виблискувала, обдаючи хату збліда-жовтуватим кольором. У тому жовтуватому мороці по темних стінках снують його злякані думки. По глухих кутках вони зступаються і визирають до його таємними обличчями давньої давнини. Ось його батько, високий кругловидий різник, котрому з почотом скидають шапки і низько вклоняються всі городянські міщани. Ось і мати, низька натоптувана перекупка, говірка, балакуча, говоре — мов горохом сипле і все так до прикладу, все такими поговірками, котрих вона мала цілий ворох на всякий случай. Що не видума Петро Колісник — ніхто краще від його не видума, а послухати товстої Василини зостановлювались не раз і пани серед базару, дивуючись, де в неї ті слова беруться, і думаючи: "Сам розум поверта її язиком". Всім навдивовижу далася та пара людей! І розумні, і живуть согласно, і сина того, єдину свою дитину, добру навчають не дома, а в школі, де і панські діти учаться. "Дома балуватись буде, а до свого ремества привчати — ще рано", — казав батько. "І справді, хто біля його дома буде дивитись, ти — у різницях, я — на базарі", — довела мати. Костик трохи не з того часу, як став лазити, покинутий без призору батька-матері, ріс собі самотою. Не закривала йому на ніч очей материна ласка, не будили ранком її пестощі. "Матері немає дома, матері ніколи", — чув він кожен раз від наймички-куховарки, що разом гляділа і за ним. А батько? Батько більше гримав на його. Страшно і тепер йому, коли він згадає свої дитячі літа. У тих людей, здається, не було серця у грудях, не було ласкавості в розмовах. У його — різниці, у неї — базари, і більше нічого. Тільки він і чув нарікання батькове на малу таксу, тільки і вислухував перекази материні про торг. А люди на їх з заздрістю дивились і казали: "От хто розживається-багатіє". Непривітною стороною тих щоденних клопот становилося життя перед його молодими очима, не будило воно чулості до людей, а здіймало заздрість, недовір'я.