— І я не христосався! — десь вирискався гнилозубий миршавий чоловічок і — цмок Христю в щоку.
Товстий крамар і собі приложив жирнючі та слиняві губи. Христя поверталася то сюди, то туди, соромилася, мліла. Вона не знала — чи їй плювати в очі сій п'яній зграї, чи лаятися, чи плакати.
— Стій! — гукнув Зві'чнбіда, вертаючись у хату й побачивши, як Христя побивається у міцних Колісникових обіймах.
— Костянтине! Що се ти? Підожди ж, я жінці похвалюся, — повернувся він до Колісника.
— Нема, братику, дома, — одказав той, випускаючи Христю. Та прожогом кинулася з хати і трохи в сінях не збила з ніг хазяйки.
— Куди се, як божевільна, несешся? — спитала Олена Іванівна.
— Та он... вони... Хай їм! — з плачем жалілася Христя. — Коли так, то я й кину.
— Що там таке? — спиталася Олена Іванівна.
— Цссс!.. — заходило в кухні.
— Не руш хазяйського добра! — вийшовши серед хати, гукав Загнибіда. — Не руш.
— Чого ти желіпаєш? — сказала вона чоловікові. — Он — люди, он — благородні! — І гнівна пройшла у світлицю.
— Отак, як бач! Хто кислички поїв, а кого оскома напала, — сказав Загнибіда, чухаючи потилицю.
— Отак і в мене, — хитаючи головою, одказав Колісник.
— Лихо, брат, — не жінки сі! — мовив Загнибіда.
— Лихо, — підказує Колісник.
— А коли лихо, то його й залити, — умішався товстий крамар.
— А справді! — додав Колісник.
— Ходімо, — сказав Загнибіда.
— Підожди. Оті пани нам! І нащо ти їх напросив до себе? — каже крамар.
— Хіба я їх просив? Самі набилися. Не плювати ж мені їм у вічі! Тільки що проказав се Загнибіда, як з світлиці виходять Рубець і Книш.
— Попили, поїли у вас, Петро Лукич, — сказав Рубець. — Пора й додому.
— Куди? Так рано? Та я не бачив, чи ви що й вживали.
— Вживали, вживали і геть-то! — простягаючи руку, мовив Книш.
— Боже ж мій! Та, може б, ще трошки посиділи?
— Ні-ні! Жінки дома ждуть. Ми, знаєте, перельотні птиці.
— Скажи, хай не задержує, — мовив тихо товстий крамар Колісникові на вухо.
— Та хоч на дорогу! — побивається Загнибіда. — Антон Петрович! Федір Гаврилович! По одній, наливочки. Жінко, голубко моя! Дорогим гостям на дорогу наливочки.
— Од тебе не одчепишся! — сказав Рубець.
— Звиніть. Вибачте, бога ради! Може, що й не так. У мене, знаєте, все по-простому. Пнись — не пнись, а до панів далеко. Звиніть.
— Дай, боже, і нам те мати, що у вас! — утішав Книш, беручи чарку наливки.
— Бувайте ж здорові! — привітався Рубець. Випив, оддав чарку і, подавши на прощання одному Загнибіді руку, мерщій подався у сіни. Книш, прощаючись зауряд із знайомими й незнайомими, собі похилив за ним. Загнибіда пішов проводжати.
— І слава богу! —легко зітхнув товстий крамар.
— Та вей Книш ще нічого: обхідчастий чоловік, — сказав Колісник, — а ще наш секретар — о-о! то цяця!
Обидва одним миром мазані! Обидва на руку охулки не кладуть! Той тільки бере та кланяється, а наш бере та ще й батька дере!
— Випровадив, слава тобі боже! — сказав Загнибіда, вертаючись. — Ну, тепер ходімо до столу. Тепер наша черга. А вже мені сі пани! — І всі разом повалили у світлицю. Там за столом сиділа вся жіноча кумпанія.
— Ідіть лишень до нас, — мовила огрядна молодиця, гнилозубого чоловіка жінка, червона, як та наливка, що держала в руках. — Годі вам усе з панами та з панами. Чи бач, як панами пропахалися! — додала вона, стрільнувши на Колісника своїми масляними очима.
— З вами, кумо, випити? От добра кума! — мовив Колісник, підходячи до молодиці, і опустився коло неї на лаві.
— Та воно-то кума — кума, а христосатися з кумою й нема! — укорила висока довгобраза крамариха, товстого крамаря жінка.
— Чого нема? І тепер ще можна! — мовив Колісник.
— Огледілись, як наїлись! — одказала, запишавшись, кума.
— От і опізнились! Саме тепер в смак! — виправляється жартами Колісник.
— Не в вашу дяку! — укоряє крамариха.
— З наймичками йдіть спершу христосатись! — уколола дячиха, сверкнувши злими очима.
— З наймичками буває часом краще, ніж з ким другим, — додав гнилозубий чоловік.
— Ще й ти туди! Ще й ти! Не гніви вже хоч бога! — призро одказала його жінка.
Гнилозубий чоловік зморщився, скривився й ще миршавіший здався, ніж був до сього.
— Що ж я? Я нічого. Не личком же, бач, шитий! — виправлявся він.
— Коли не ликом, то валом! — скрикнула, заливаючись реготом, крамариха. Другі жінки теж зареготалися.
— Коли ж так, — мовив Загнибіда, — коли вони нас не приймають, — не хочемо ж і ми бути з ними! Хай вони собі осібно, а ми — осібно. Ходімо. — І, взявши за поперек гнилозубого чоловіка, Загнибіда напрямився в кухню.
— Куди ж ви? — неспокійно на них зиркнувши, спитала Загнибідиха.
— На просторе... Хай вам! — мовив Загнибіда. Олена Іванівна, мов ужалена, опустилася, лице їй поблідло, очі похмурилися.
— Куме! куме! — крикнула навздогінці крамариха і завела:
— Ой куме, куме, Добра горілка.
— Випиймо, куме, для понеділка, — товсто одказав Загнибіда, вертаючись назад до куми, котра уже й місце для його одібрала. Загнибіда сів.
— Отак буде краще! Посідаймо рядком та побалакаймо ладком; посідаймо близенько та вип'ємо по чарочці повненько! — сказала гнилозубого чоловіка жінка, Колісникова кума.
— Сам бог глаголе вашими устами! — скрикнув Колісник, опускаючись коло неї. Товстий крамар і гнилозубий чоловік собі примостилися до гурту.
— Жінко-голубко! — мовив Загнибіда. — Ти ж у мене перша, ти ж у мене й остання! Попотчуй добрих людей. Страх мій, люблю посидіти з добрими людьми, погомоніти, поспівати.
— Уже ж коли співати, то божественної, — сказала дячиха.
— Божественної! Божественної! — загукали кругом.
Крамариха завела "Христос воскресе!"; другі підхопили. Жіночі голоси тонко-тонко виводили; чоловічі, мов жуки, гули; один Колісник гукав товстого баса, аж вікна бряжчали, за що його кума раз по раз садила кулаком у спину. Колісник мов і не чув тих духопеликів — співав; зате на кінці так придавив, що кума не здержалася і з усього маху стусонула Колісника межи плечі; той векнув. Усі зареготалися, а Колісник, повернувши назад себе руку, ущипнув куму. Та скрикнула, поточилася на стіл... Пляшки й чарки захиталися, попадали... Почувся брязкіт битого скла.
— Стійте! стійте! не бийте! — хтось скрикнув.