— Кров моя!!
— Містер Іван, ви не повинні так думати.
— Мені боляче!!!
— Але ми за це любимо вас. Ми любимо вас за жертви. Ми захоплені вашим героїзмусом. У нас кожна дитина захоплена! Тільки пам'ятайте, містер Іван, гітлерівські фашисти такі жорстокі, як і підступні. Вони вже прищеплюють вам антипатію до нас за те, ніби ми щадимо свою кров, не шкодуючи вашої...
— А хіба не правда? — гукнув Іван. — Звичайно, ні. Адже вони обдурюють 1 декого із наших джентльменів. Вони запевняють їх, що ви хочете завоювати Європу. Це неправда, звичайно, але ви зрозумійте, який хитрющий ворог.
— Хитрющий? — застогнав Орлюк. — А чому ви не воюєте?
— Це воєнна таємниця. Він питає, чому ми не воюємо. Ми не можемо на це вам відповісти.
— Чому?
— Ми хочемо ввести в оману противника.
— Неправда! Де ваші солдати? Подати мені ваших солдатів!!!
Джентльмени зникли. З'явились веселі солдати, зовсім не схожі на відомих Орлюкові солдатів. Вони грали на губних гармошках бравурний мотивчик і посміхалися до Орлюка, як у театрі.
— Струнко! — закричав Орлюк, підводячись на закривавленому столі. — Ви ображаєте мої рани!!
Солдати вмить зникли.
На їх місці з'явився хірург і поклав на обличчя йому білу марлеву маску.
— Ай!.. Ай... Ай... Виходь на війну! — заплакав Орлюк і зірвав маску. Потім він підвівся з столу. І тут він помітив, що він величезний, метрів з двадцять, коли не більше, заввишки. Він стояв закривавлений на п'єдесталі, як пам'ятник, освітлений прожекторами. На ньому була його солдатська шинель. Голова його майже торкалася стелі великого залу.
В залі повнісінько добре вдягнених крихітних незнайомих людей.
Вони дивились на нього зворушено й байдуже співали знайомий дорогий мотив.
Раптом він покинув їх. Він зробив це якимсь одним рухом і полинув до хмар. Потім він плив морем, чи, вірніше, не плив, а летів понад морем, без літака, просто, як пташки, і море клуботіло під ним, як велетенська ваза з перлів, і звучала дивна музика, а над морем клуботіли такі ж казкові хмари. І все звучало захватом безмежжя, безкрайності.
Потім він опустився на воду, і ним почало кружляти з неймовірною швидкістю й раптом потягло вниз, у бездонну водяну воронку.
— Іваночку, Іваночку! — почулися крізь музику здалеку звідкілясь рідні голоси.
— Іваночку! — кричали на березі його батько, мати, дід, сестри та Уляна.
Тоді, зібравши останні сили, він виринув з ворон-ки на поверхню й закричав:
— Я тут! Живу-у!..
— Молодець! Оце я розумію, оце боєць! Під хлороформом, з-під ножа подає сигнали! — казав хірург, обробляючи пораненого Орлюка, якому все це примарилось.
— Живи, любий мій! Живи хоч сто років... Бинт?
— Приймаю командування! — вигукнув Орлюк, випірнувши на мить у буття й знову непритомніючи.
— Ні, вибачте! Тут уже я командую! Так. Тримайте! Так... — бурчав хірург. — Давайте, хто там далі!
— Приймаю командування! За мною, вперед! — Орлюк піднімав солдатів в атаку.
Окопувався під кулями, працюючи лопатою, аж зуби скреготіли, до сьомого поту.
Перебігав з воронки в воронку, в поросі, в бруді, в снігу. Переносив убрід через річки поранених товаришів, сам мало не тонучи.
Кидався в атаки з криком — ура-ура-ура!
Брів з товаришами по глибокій осінній багнюці, несучи важкі мокрі колоди для переправ.
Витягав гармати з вибоїн та ям, машини, що забуксували, легко при тому посміхаючись і жартуючи, тому що кінець кінцем наша справа справедлива, ми переможемо.
Наводив переправи по горло в воді, під диявольським обстрілом, серед битої криги.
Спав мертвим сном на двадцятиградусному морозі в снігу, коли санітари, поклавши поранених на ноші, почали брати і його.
— Сплю, куди тягнете! Живий! — гукнув, прокидаючись, до санітарів. — Клади назад! — І знов задавав хропака. Може, снилися йому тоді батько-мати далеко десь за Дніпром. Скільки боїв попереду!
Вони лежали на печі, Демид і Тетяна Орлюки, і хоч були вони в чоботях і кожухах, їм було холодно. Стара піч вже не гріла. Вона стояла біла, під зоряним зимовим небом, неначе вві сні, а довкола диміло, попеліючи, пожарище. Хату спалено, а старого Демида нещадно побито. Не жити вже Демидові на білому світі, бо ж такий він синій та пухлий, і так нестерпно болять руки-ноги, й болить голова, й ніхто вже не прийме в хату переночувати, — погоріли хати до одної, спалено село аж по саму річку, а на Заріччі що не хата — повнісінько окупантів.
І ніде не співали, хоч і був Новий рік. Тільки здаля, з-поза річки, долинав часом п'яний фашистський рев, та одинока жіноча душа розпачливо кликала на поміч:
— Рятуйте-е-е!..
Був великий мороз. Холодні зірки мерехтіли в темному небі, і нескінченний Чумацький Шлях простягався у вічність двома велетенськими кривими коліями.
Притулившись до холодного комина, Демид тихо
стогнав:
— Ой... Затопи, Тетяно, піч. Щось не нагріюсь ніяк. І вижени отих-от, як їх, коней, чи що... Хай не гудуть мені... Бачиш, знов повна хата...
— Добре, вижену. Киш!.. — сказала Орлючиха й махнула рукою на пожарище. — Вже нема. І вже тобі тепло,правда ж?
— А вірно, що правда. Ой...
Демид стишився, і на його змученому обличчі промайнула ледве помітна усмішка. Він посміхавсь увесь свій вік — у радощах і в горі, в веселощах і в праці, і в незлобивому глузуванні з людей і з самого себе.
— Вже ми німці тепер, Тетяно, он що. І діти наші теж пропали. Блукатимуть по чужих державах.
— Та що ти, Демиде. Всі будуть удома, й ніякої Німеччини не буде.
— Справді? Ну, спасибі...
— Все минеться. Відшумить, як хуртовина, — сказала Тетяна.
Але хуртовина не вщухала. Знову насупилось небо, в каламуті хмар потонули зірки, снігом замело по руїнах.
— Рятуйтеї.. — долинало крізь заметіль.
— Це ти, Тетяно? — сказав Демид, ніби прокидаючись зі сну або щойно повернувши з далекої дороги.
— Я, Демиде, Тетяна. Тобі погано?
— Заспівай мені, Тетяно, колядки.
— Колядки.
— Еге ж. Може, я помираю. Так хочеться спати. А воно ж різдво. Гості поприходять. Іван з дівчатами. Га? Іван!.. Заспівай про нашого Йвана.
— Про Йвана? Ну, добре...
І полинула в темінь хуртовини стародавня колядка Орлюкової матері:
Молодець Іваночко та вибив ворота, —
Святий вечір!
Пу-гу-у! — вила-гула хуртовина, заносила країну завальними снігами, замітала бездомних, розорених по лісах та болотах.