І по війні літа, спливаючи водою, теж дзвеніли мені музикою: то німецького трофейного акордеона в супроводі барабана, на виготовлення якого пішла собача шкура та розклепані калатальця із снаряда; то дзвеніли саморобною триструнною балалайкою, на струни до якої годився і дріт із кабелю; а то ще дзвеніли тримбою не тримбою, а прикладеним до губів роговим гребінцем, на якому з пронизливою жалістю бринів цигарковий папірець.
Ех, музика життя, яка ж бо ти солодка буваєш і яка подеколи буваєш гірка!
А думки ці навіяні пригодою, про яку гріх не розповісти...
Другодні по розмові з Дармограїхою про гроші та скарби здибався мені біля яблунівської лавки, в якій споконвіку заправляє Петро Кандиба, дивний та чудний знайомець. Той дивний та чудний знайомець жваво гомонів із листоношею Федором Горбатюком, котрий, угледівши мене, чомусь чкурнув, мов чорт од ладану. А його співбесідник (очі-шильця живим сріблом мерехтять, брови двома сивими чаєчками літають над ними, губи в полум’ї усмішки роздимаються, посічений чуб кострицею костричиться) моторно кинувся назустріч:
— Хомо!
Гандрабаті руки обійняли і, здавалось, не випустять до судного дня. Його неголена щока свинячим наритником колола мене десь у шию. Він плакав, і теплі сльози збігали мені за комір сорочки, лоскотали плече.
— Хомо! — схлипуючи, проказував.— Ось коли нарешті здибалися з тобою.
Хто ж це такий, лебеділа думка сполоханою пташкою, й не міг пригадати, хоч ти вбий! А що він обіймав залізними обручами, а що теплі сльози й далі котились мені за комір, то я теж спроквола заходився обіймати його тверде, мов дубовий одземок, тіло, теж тулився щокою до колючого свинячого наритника його щоки.
— Я тебе відразу впізнав, Хомо,— дихав гарячою парою в самісіньке вухо.— Яким був на бойовому фронті, таким зостався на фронті трудовому, нітрохи не змінився.
Тепер він дивився на мене порскими, як просо, очима й репаною дошкою своєї долоні витирав радісні сльози на лиці. Лишенько, хто ж це такий, який фронтовий побратим? За війну чимало доріг сходив, із багатьма доводилось ділити воєнні злигодні, статки й нестатки, то, звісно, міг цей чоловік призабутись. А він наче вгадав думки мої, питав гірко:
— Що, Хомо, не впізнаєш?
Пам’ять слабка стала,— кажу сумно.— Іноді забуваєш, чим вранці поснідав.
— Не впізнаєш мене, Дмитра Волосюка? — Й знову сльози сяйнули в очах.— Значить, що то роки зі мною накоїли! Та ще фронтові рани, Хомо, хай їм грець...
Авжеж, Дмитре,— кажу,— роки нікого не милують, а війну й досі вихаркуємо грудьми.
А клялися ж колись у дружбі по гроб жизні, клялись бути вірними фронтовому товаришуванню, бо хіба ще є десь міцніша дружба, ніж у солдатів-фронтовиків!
Забув, не згадаю цього Дмитра Волосюка. Може, й справді клялися колись у дружбі, й тепер ось виходить, наче я клятву зламав. І так обпекла провина, й такий сором узяв, що сльози стали мені клубком, а потім і з очей бризнули.
— Не плач, Хомо,— заспокоював Дмитро Волосюк, поклавши важку долоню на плече.— Війна-лиходійка винувата. Хіба вона тільки в цьому винувата? Добре, що живі зосталися ч тобою, а скільки ж бо наших побратимів головами наклали, в сирій землі тліють їхні кості. Добре, що ниньки черев багато літ здибалися з тобою! Давай же, друже, ще раз почоломкаємося, давай іще раз припаду до твоїх могутніх грудей!
Почоломкались, обнялись, як вірні побратими.
— А тепер, Хомо, веди додому, хвалися сім'єю та хазяйством. Пригадуєш, як ми з тобою в окопах мріяли про мирне життя? Як ти хотів по рідному яблунівському полю пройтися за чепігами плуга? Як хотів у землю, яку війна засівала снарядами та кулями, висіяти добірне зерно, щоб зросло стоколосом, щоб удався цар-урожай на славу?
А й справді, міркую, думалось про таке, гомоніли в роті про мирний труд. Це ж треба мати таку чіпку пам’ять, як у Дмитра Волосюка, щоб не забулося!
Подалися з бойовим побратимом до рідної жінки Мартохи. Тільки довідалась, якого бачить гостя перед собою,— на столі вмить де що і взялося: горілка така міцна, що від неї — тільки від її духу — можна було захмеліти на другому кутку Яблунівки; а ще перець, начинений м’ясом, а ще свинячі січеники, солоні баклажани, малосольні огірочки, терта на тертушці редька і синій, мов весняна фіалка, хрін. Мартоха ласочкою вилась довкола нас, припрохуючи вгощатись і частуватись, а нас і впрохувати не тра було, ми взялись до напоїв та наїдків, мов огонь до сухої соломи.
Я й сам неабиякий мастак випити й попоїсти, але такого мастака, як Дмитро Волосюк, мій міцно забутий і тепер наново віднайдений фронтовий побратим, іще бачити не доводилось. Горілка йому сама лилась у пельку, як вода в лотоки, а закуску він молотив, як молотарка снопи молотить. При цьому не переставав усміхатись на кутні й гомонів:
— А пам’ятаєш, Хомо, як ти на фронті журився за своєю Мартохою?
Ще б пак не пам’ятати, коли в сни приходила, в нічних мареннях марилась!
— А вона в тебе красуня, правду ти казав у перерві між боями.
Такі речі чуючи, Мартоха танула від утіхи, мов грудка масла на сонці, й щебетала:
— Який у нас, Хомо, ниньки славний гість! Пийте ж, дорогенький, та їжте. Хома багато розказував про вас усякої всячини.
Мій несподіваний фронтовий побратим, либонь, належав своїм рукам. Гандрабаті, в сув’яззі жил, схожі в стрімкому польоті на шулік, вони, мовби шуліки, брали ножа чи ложку, хапали кусень хліба чи шмат м'яса, налітали на повну чарку. Вони владарювали на столі, й гостеві, либонь, більше нічого не зоставалось, як покірно скорятись їм, як слухняно їсти, пити й пережовувати все те, що вони моторно лили, клали чи кидали до рота. Але ж, належачи рукам, мій фронтовий побратим іще, либонь, душею й тілом належав своєму ротові, який і на хвильку не затулявся, а плямкав, чавкав, сьорбав; і губи звивались, як дві моторні хазяєчки, яким багато клопоту, які з усім повинні впоратись, які аж упрівають, аж мліють, аж із ніг падають; і язик у роті скидався на похватного ціпа, який геть усе перемолотить, що покладеш на току: ячмінь — так ячмінь, будяки — так будяки, залізо — так залізо.
— Мартохо, якби ж то ви знали, як у перерві між боями Хома розхвалював ваше вміння варити, смажити, парити, солити й квасити. Знаєте, Мартохо, ваші пундики з маком снились мені по ночах, а що вже було казано про ваші вареники з вишнями та з сиром!