Куди милий поїхав?
За ним трава зелена
І діброва весела.
"І там, куди він пішов, зелена трава, коли б тільки не почервоніла вона... "Кроковоє колесо вище тину стояло..." Отак, тривожачись, мовчки співає вона про кроковоє колесо, а він рухає колесо історії. "Любий мій... Ой, що вона, дурна, тільки думає собі? "Кроковоє колесо-о вище тину стояло..."
— Подобаються вам наші веснянки? — підійшов до неї Зіновій Петрович Гордієнко. Від святешно одягненого бджоляра віяло ранньою пергою і пахощами свіжої землі.
— Чудесні вони, чудесні, мов із дівочої душі вийняті.
— Як славно сказали ви, — здивувався і зрадів Зіновій Петрович. — Вірите, ми їх у Котовського співали! Та так співали, наче самі з весни виходили... Запишете їх на ноти?
— Неодмінно запишу.
— Марко їх дуже любить. Іноді, на самоті, і в сільраді курника їх. Пережитки, як говорить Безбородько.
— Як тепер Марко Трохимович? — в тривозі поглянула на підкучерявлену бороду чоловіка, в якій, здавалось, неодмінно має заплутатись бджола. Але там не було комахи, а лежав пелюсток вишневого цвіту.
— Вже повертаються хлопці додому, все в акурат, — заспокоїв Зіновій Петрович, а потім по-сорочи, як умів тільки він, зиркнув на неї. — А тривожитесь потроху за Марка.
— Звісно, тривожусь, — хотіла сказати спокійно, але одразу ж спаленіла.
— Ну, це и добре, доню, — тепло, з лукавинкою посміхнувся чолов яга. — Може, в свій дзвін ударю і чарку вип'ю на чиємусь аесіллі.
— Ой, і що ви говорите? — аж зойкнула вона. Зіновій Петрович засміявся:
— От і спікся на одній щоці один рак, а на другій — ще один.
— Що ви тільки вигадуєте...
— Те, що збоку видно. Та "
Вона не знала, що відповісти, і розгублено опустила голову:
— Ге, що збоку видно. Та не соромтесь. Кашлю і любові не втаїш. І, натрушуючи смішок на підкучер явлену мідь бороди, весело подибав до своїх бджіл.
А увечері до неї прийшов Марко з вишневою гілочкою за церемонією'. Він якось незвично поглянув на неї, незвично посміхнувся, наблизив свої очі до її очей, і вона з лячною радістю збагнула, що перед нею стоїть її доля.
— Які ж ви сьогодні гарні, Степанидо Іванівно.
— Тільки сьогодні?
— ї раніше Теж... І стрепенулись ви зараз так славно, як вишенька, що має зацвісти. — Вийняв з-за церемонії вишневу гілочку і поставив у глиняний глечик, де одцвітали блідаві й рожевощокі невістки.
— А нащо ви зломили? — строго очима показала на відчахнуту, з росинкою глею гілочку.
— То вітер, Степанидо Іванівно. Я цвіту не псую. Його теж любити треба.
Марко одразу чогось нахмурився, зів'яв, попрощався й пішов. А незабаром забрів Антон Безбородько. Він побачив вишневий цвіт, ревниво скособочив розпухлі губи, на яких тремтів горілчаний дух.
— Марко приніс?
— Марко, — знехотя відповіла, не бажаючи мати посередника ні в домі, ні в душі.
— Проворний, нічого не скажеш... Не говорив, практично, що цвіт треба любити? — напустив на свій вузький вид жалостивість до неї.
— Казав, — одразу насторожилась вона, а біль ударив під саме серце. — Або що?
— Та нічого такого, — якось таємниче відповів Безбородько, сів на парту, і всі нашиті кишені френча заворушились на ньому, неначе краби.
— Говоріть, коли почали.
Безбородько закинув ногу на ногу, похитав головою:
— Вам скажи, а ви йому передасте, тоді він і дихнути не дасть мені. І так він має роботу: підкопується і під мене, і під мого крамника.
— Слово честі, все буде поміж нами.
— Навіть слово честі? — задумався на якусь хвилину. — Тоді глядіть!.. Недобре кажуть про Марка. Правда, може, це хтось і намарнословив.
— Чи марнослівство, чи правда — кажіть! — наказала вона, хоча й відчувала, як терпнуть ноги, як мліє душа.
— Було б що говорити. Ви бачили наречену Устима Тримайводи?
— На похороні бачила її, — в передчутті чогось поганого мало не зойкнула вона.
— Еге ж, вона там була, гарна така дівчина. Так учора Марко в лікарню завіз її.
— Щось трапилось? — ледве вимовила, а спиною обперлась об шафу з книжками.
— Еге ж, трапилось: дитя має народити.
— Ну, й що?
— Та й нічого, діло житейське. Але чий це буде вишневий цвіт — ще невідомо.
Вона застогнала, почуваючи, як на велетенському колесі закружляли і школа, й земля. "Кроковеє колесо вище тину стояло..." — нестерпним болем вривались чиїсь голоси... Зупинися ж ти, колесо муки.
І воно послухалось її, але на душі було так, наче туди хто жабу вкинув. Хотілось накинутись на Безбородька, та стримала себе: а що, коли й таке може бути?
— Ви переживаєте? Вам погано? Як ви зблідли! От лишенько! — забідкався Безбородько. — Не треба, Степанидо Іванівно, так близько все брати до серця. Може, це все й брехня. Чого люди не наговорять. Язика не треба ні позичати, ні купувати.
Він почав шукати воду, а вона, мов підкошена, сіла на стілець. За вікном знову обізвалась трепетна веснянка, в ній було і сподівання любові, і ромен-зілля, і милий, який з'явився ще до того, як закипів корінь любові. Все це було у пісні, але не в неї.
Вона взяла відчахнуту вишневу гілочку і викинула В за вікно.
А через кілька днів у родині Тримайводц вона побачила безщасну матір, побачила й дитя, що буде викованим, тільки без хмелин чуба, Устимом. В честь батька його теж нарекли Устимом. І тоді якась полегкість прийшла в дівоче серце, хоча вона й вирішила більше ніколи не думати про Марка.
Та цього ж таки вечора, коли на леваді приземистий молочний туман вбирав у свою основу срібні місячні оризки вона лицем в лице стрілась на кладці з Марком.
— Ой! — зойкнула з несподіванки, ступила назад і мало не шубовснула в річечку.
— Отак і викупатись можна, — засміявся і взяв її за руку. —Перенести?
— Перенесіть, — неждано для себе випалила й відсахнулась од Марка, але вже було пізно.
Він, як вітер, підхопив її на руки, під нею гойднулась кладка, схлипнула вода, а над нею у велетенському небесному колесі закружляли зорі. "Так от яке воно, кроковоє колесо", — завмираючи, подумала тоді, і увесь світ млосно закружляв навколо неї.
Марко вискочив на берег, заглянув їй у вічі, тісніше пригорнув до себе:
— Уже не відпущу!
— Що ви, Марку Трохимовичу! — тільки тепер перелякалася, вириваючись з парубочих рук. Ти одразу стало так страшно, мовби летіла у безодню.