Для "революційних демократів" сокира становить остаточний "ключ" перемоги над "мироїдами", вже в фазі боротьби не на життя, а на смерть, лицем до— лиця: хто — кого. Для них сокира, в значенні фізичної зброї взагалі, є та блискавка, що повинна зрубати "старого дуба", на місці якого зростуть пагінці нового життя. На погляд згаданих діячів, сокиряна перемога над фізичною силою старого режим}', неодмінно забезпечить установлення справедливого строю і початок щасливого побуту.
Вірили в свою непомильність, як вчителі історичної правди і справедливости. Своє слово ново-знайденої "мудрости" вважали зіркою для громади з топорами. І яка б кров не пролилася в розправі, — всю наперед виправдано високістю мети: визволити народ і вщасливити при чудовому строї.
Ніхто не спинявся перед страшною відповідальністю за кров, особливо — за неповинну, що проллється під час заколоту і масового вбивства, коли будуть розв'язані найдикіші пристрасті. Якраз на цьому місці рокованої межі "революційні демократи" переживали навіть піднесення героїчного почуття, перестутісиочм страшну рису. Взагалі, в натурі декотрих надзвичайно "ліберальних" і вільнодумних інтеліґентів є демонічна прикмета: захоплення, ніби звитяжністю, дією за м.ежами традиційних моральних заборон, хоч найбільш людяних і священних. Вчинки злодійські виконуються і прославляються, мов на п'єдесталі вселюдської героїки.
І відомо, що тут напрямок — через злочини, через масові душогубства з багатьма безвинними жертвами, але етична сторона вже втрачає значення, її витіснила горда свідомість, що самі злочини відбуваються ради височезної мети. В суб'єктивній оцінці вони обертаються в певну саможертовність; виставляють їх виконавціз офірами: під вироками старого суспільства, як злого ворога щасливої прий-дешности трудівників і всіх покривджених.
Так творять героїчну великовиправданість для найжахливіших злочинів.
Мабуть, подібно диявол виставляється в спокусах, як "янгол світла".
Була не зовнішня і не декоративна несправж-ніеть: вона б не володіла душами безвірних "вчителів життя". Ні, наведення опановує серця до дна. Скеровує їхнє горіння. Дає "вищий змисл" для ді-ялькости. Ідеологи почуваються найправнішими і від власного авторитету надають громаді розсудну правоту, не потрібуючи духовного неба: для іспиту і для виправдання своїх історичних вироків.
Але, як сокира в Шевченка різнилася від їх тенора, так і погляд поета на громаду, — від їхньої теорії.
5. Джерело судів
В громаді поет бачив виразніше, ніж вони, силу незгоди і злоби, з ворожнечею і усобицею.
Мов пси, гризуться
Брати з братами — й не схаменуться.
Прихильність "революційних демократів" до громади була, безперечно, щира і велика, — ніхто не має права применшувати її, але немає жодного сумніву, що справжньої людської любови, глибокої і справедливої, як в Шевченка, вони не зберегли.
Поет вийшов від кріпацьких низів громади і розділив з нею все її нещастя і всю надію; її віру і етичні поняття. Тому з такою розсудливістю і правдою, з такою строгістю батьківською до її несвітлих сторін і відповідальністю за вічну долю її душ безсмертних будував їй духовні і побутові шляхи в майбутність. Різко і суворо картав її, коли слід.
Себе в дулевину закуй, Гарненьнко Богу помолися, А на громаду хоч наплюй! Вона —• капуста головата.
Для поета кожна свята істина — від Бога: через чистосердну людську молитву. А для них істина твориться від них самих, обперта на підвалини знання та на інтереси і потреби громади, як високо судочинної, в стражденних правах свого нещастя, темноти, визискуваности, неволі.
Страждання людей, для помилування їх, € велика сила перед небом. Але не в ній джерельна істи'-на, — та істина тільки від Бога: так вірив і в цьому був переконаний поет.
Для тодішніх же теоретиків самі страждання громади в нужді, неволі, безправстві, становлячи її велику правоту супроти мучителів, були цілком достатньою підставою для проголошення громади джерельною силою розсуду, навіть вищого від неба і від всього, що піднімається над їхній власний світогляд: в боротьбі проти людського лиха.
Шевченкова філософія життя значно змістовніша і правдивіша.
Він не прихорошував "громаду в сіряках", що її вважав однак, значно .мудрішою і кращою від вчених безвірників: свою рідну громаду, кість від кости і плоть від плоті якої сам був. І не поспішав самоправно розсуджувати від її імени всі випадки в людському житті. Ось вісім віршованих рядків з такою величчю і правдою думки, проти якої всі теорії "революційних демократів" — дрібні:
Благо тому, кого Господь
Карає меж нами,
Не допуска, поки злому
Вириється яма.
Господь любить свої люди,
Любить не оставить,
Дожидає поки правда
Перед ними стане.
Злі бувають і в селянській частині громади, і на "верхах" суспільства. І не розділено в поета: хто — звідки, тільки означено, що злі. Але відразу бажати смертної загибелі кожного злого і тільки, замісто всяких виявів добрости в попередніх спробах справити його, означає протиставити йому іншого злого — себе, який теж, в свою чергу, вже тепер заслуговує загибелі. Зрештою, всі люди мають гріх, в якому виявили зло, тільки різною мірою.
Сказано: "не судіть, да не судимі будете"; ця небесна істина, з логікою вищою від судности, проста і свята, була для Шевченка в духовному хлібі, яким жило серце.
В клопотах і злигоднях, болях життя і сполохах почуття він відступав від неї і знов приходив: надовго нею жити.
Розкривається глибочезна, як світова прірва, різниця між світоглядом Шевченка і теоріями "революційних демократів", що відвернулися від сонця Євангелії і тому осліпли в своїй гордині.
До них відноситься згадка у вірші:
Встань же, Боже, твою славу Гордий зневажає. Вознесися над землею Високо, високо, Закрий славою своєю Сліпе, горде око.
Слід підкреслити, коли б можна — залізною рисою, що Шевченко не брав на себе ніколи відповодальности: кликати до розправ з пролиттям крови, коли не досвідчувався попереду про певність осуду Божого для тих "губителів", над якими розправи повинні відбутися.
Перший і вирішальний суд над усіма, над "громадою в сіряках" і вінчаними злодіями, — суд Божий.