— Я давно знав про журавлині танці, — вигукнув він. — Але вперше бачу, як танцює журавель. Це просто здорово! Ну й молодець!
Танцюючи, журавлик все наближався й наближався до краю підвіконня.
Нарешті набрався духу (А! Будь що буде!), змахнув крилами і… злетів. Вперше у житті злетів у повітря. Аж дух йому перехопило. А потім стало так легко й чудово, що сама собою з грудей вирвалася пісня:
Мамо! Мамо!
Тату! Тату!
Я умію вже
Літати!
Ой, як здорово!
Просто слів нема!..
Але ні тато, ні мама не могли почути журавлика, та й крила його були ще не дуже міцні, і, політавши трохи, він опустився перепочити на дах сусіднього будинку. Сів, оддихався, озирнувся навколо. Яка широчінь!..
Несподівано біля нього — пурх! — сів горобчик. Пір'я настовбурчене, півхвоста нема. Дивиться з цікавістю, здивовано.
— Курли! Курли! Здоровенькі були! — привітався до нього журавлик.
— Привіт! — цвірінькнув горобець. — Ти хто такий?
— Журавлик. У гості з села до вас приїхав. Автомашиною "Жигулі". А ти хто?
— Чик Чирикчинський.
— А хто це тобі хвоста обскуб?
— Та хто ж! Кіт Мордан. Хто ж іще.
— Розкажи, що за кіт.
Чик Чирикчинський спершу крилом одмахувався, не хотів (мабуть, неприємно було згадувати), але потім розказав.
І от про що дізнався журавлик.
Виявляється, у їхньому будинку на горищі живе приблудний рудий котяра. Мордан. Страшенний п'яниця і хуліган. Налижеться валер'янки і хуліганить — ганяється за горобцями, за синичками, за голубами, всіх обзиває, б'ється, казна-що виробля. Життя від нього немає. І ніхто з ним виоратися не може. Всі його бояться. Ніхто зв'язуватися не хоче.
Живуть у них в будинку три собаки. Цюця, Гава і Рева. Та хіба то собаки? Горе, а не собаки.
Цюця — білосніжна болонка з такою волохатою мордочкою, що ніхто ніколи не бачив її очей. Така чистюля, не те щоб з кимось битися — по землі навіть ходила, весь час струшуючи з лапок бруд.
Гава була чорненька, маленька, на тоненьких, як шпички, ніжках, і, коли стояла на землі, то дрібно-дрібно трусилася, мов у лихоманці.
А Рева була китайської породи, із сплюснутою мордочкою, страшенно лупата і з висолопленим червоним язичком, що не тримався за вишкіреними зубками. І по землі вона майже ніколи не ходила, а, вдягнена у спеціальний шерстяний лейбик, сиділа весь час на руках у своєї хазяйки.
Правда, ще жили в їхньому будинку двоє диких звірів, два справжнісіньких хижаки, — вовченя Вова і левеня Льова. Їх узяли на виховання в зоопарку: Вову Олімпіада Миронівиа з вісімнадцятої квартири, а Льову — Гортензія Самсонівна з двадцять сьомої.
Горобина громадськість пробувала звернутися до них по допомогу:
— Хлопці, рятуйте, ви ж дикі звірі, справдешні хижаки. Вово, ти ж вовк, тобою ж дітей лякають, твій же предок семеро козенят з'їв і Червону Шапочку з бабусею… Ти ж хижак, Вово!
— Ай! Облиште! Який я хижак! — червонів Вова, чухаючи задньою лапою за вухом. — Народився у зоопарку. І одразу мене забрала на виховання Олімпіада. Годувала з соски молочком. І найбільша моя хижацька здобич — то ліверна ковбаса, яку я вкрав у буфеті і за яку Олімпіада так натовкла мені носа, що й досі боляче згадувати.
— А ти, Льово! Ти ж лев. Цар звірів! Перед тобою ж геть усі-всі труситися мусять.
— Ай! Не кажіть! — безнадійно махав Льова хвостом з майбутньою китицею. — Який я там цар! Я теж зоопарковий. Із соски годований. А в зоопарку ніяких царів. Суцільна демократія. На звірячому дитячому майданчику мене найостанніший шакал за хвоста кусав.
Отакі-то хижаки були вовченя Вова і левеня Льова.
Правда, у тринадцятій квартирі ще жила велика біла папуга мадам Какаду з таким здоровенницьким міцним носом, що ним можна було перекусювати гвіздки. Але мадам Какаду була іноземка (її привезли з-за океану з Австралії), ні бельмеса не тямила по-тутешньому і порозумітися з нею не було ніякої змоги.
Отже, кіт Мордан почував себе абсолютно безкарним.
— А де він зараз? — спитав журавлик.
— Пішов здавати пляшки з-під валер'янки. Не хвилюйся, скоро прийде, — Чик Чирикчинський зітхнув. — Сам побачиш.
Довго чекати не довелося.
Несподівано з горища почулася гучна й немелодійна пісня:
Я — кіт Мордан!
Я — кіт Мордан!
П'яниця я і хуліган.
І всі мене бояться,
Бо я велика цяця!..
В дворі з усіх
Здеру сім шкур.
Няв-няв! Няв-няв!
Мур-мур! Мур-мур!..
— О! Уже навалер'янився! — сказав Чик Чирикчинський. — Зараз почне хуліганити. Дивись, оно він.
Журавлик глянув.
Обхопивши однією лапою телевізійну антену, похитуючись, стояв на даху здоровенний мордатий рудий котяра.
— Гей, ви! — хрипло закричав він. — Хлопчики-горобчики! Синички-сестрички! Де ви там?! Поховалися? Гей! Виходьте на гульню! Бу-га-га! Га-бу-бу! Я вас миттю обскубу!.. Здеру сім шкур! Няв-няв! Мур-мур!..
— Летімо звідси! Ну його! — тихо сказав Чик Чирикчинський.
— Стривай! У мене майнула одна думка! — сказав журавлик.
— Ой, бережися! З ним жарти погані! — чирикнув горобець.
— Ти ховайся за ринву і мовчи, а я зараз, — сказав журавлик і почеберяв до телевізійної антени.
— Курли! Курли! Здоровенькі були! — чемно вклонився він, наблизившись до Мордана.
Мордан здивовано вирячився на нього:
— О! А це що за хвігура? Вперше бачу таке опудало. Ти хто?
— Інструктор! Прилетів до вас із спеціальним завданням. Від професора Кваквакума.
— Що?! Від якого професора? Яке завдання? — нічого не розуміючи, трусонув п'яною головою Мордан.
— Професор Кваквакум вичитав у Книзі Джерел, що ви будете першим у світі летючим котом. Будете ловити летючих мишей. І станете володарем не тільки на землі, але й у повітрі. Так записано у Книзі Джерел.
— Тю! — знову трусонув головою Мордан. — Щось ти говориш таке, що я не втямлю. Чи то я валер'янки сьогодні зайве лизнув, чи…
Мордан недовірливо глянув на журавлика. З одного боку, це б, звичайно, було здорово — стати летючим котом… Ловити летючих мишей, а також пташок. І — взагалі. Летючий кіт! Перший у світі! Не-по-га-но!
Мордан на мить уявив собі, як він літає по небу, хапаючи на льоту горобців, синичок та інше птаство — тільки пір'я летить на голови перехожих. І аж замуркотів від задоволення.
З іншого боку…
— А чим ти доведеш, що не брешеш, не обманюєш мене? — примружив він свої жовті очі.