Антипович. Та веселість ця, Тимофій Наумович, опасна. Ліма Тимофіївна перед тим теж отака весела була.
Лобкович. Закоханий він! Закоханий, розумієш? Дурень. Того й не спить, і веселий. Ну, годі, годі! Що сказав? Іди приготов одягатись, в город поїду. Іди, іди, годі.
Антипович. Грахвинчик можна прибрать?
Лобкович. Ні. (Ходить, му гиче).
Перед терасою падає опука. З саду вибігає з ракеткою в руці Р о д і о н.
Р о д і о н (піднімає опуку, дуже б'є і кричить). Ей, Вукул! Держіть! (Потім біжить до хвіртки, нашвидку виглядає і пробігає в сад).
Лобкович. Ну, чого тобі ще треба? Чого? Бачив?
Антипович (хмарно,— сердито). А послухали б, як стогнав уночі, так не питали б. І Ліма теж, бувало, вдень сміється, співає — от, здається, веселіше й не треба, а вночі плаче. І... всякі спеціальні штуки.
Лобкович. Ну, так що ж ти мені скажеш робити? Що?! Що, тебе я питаю? Ну, кажи! Кажи!
Антипович. Прохвесора Іваницького покликати б.
Л о б к о в и ч. А він що, бог? Бог? Чи диявол? Душу йому можна продати, щоб урятувати? Коли можна — клич, продам. Клич. Ні? Так чого ж ти чіпляєшся до мене? Знать я нічого не знаю. Годі! (Швидко йде в дім).
Антипович (підходить до столу, бере карафку, зі злістю заміряється нею, немов хоче викинути, бере тарілку і йде за Лобковичем, зітхаючи). А, боже, боже!
Лобкович (вертається). Ти... той... Поїдеш зараз до професора Іваницького...
Антипович. От спасибі, Тимофій Наумович! —Лобкович. Підожди. Спасибі. Ніжний який. Скажеш на словах, щоб приїхав, як може, сьогодні.
Антипович. Слушаю.
Лобкович. Та спитай спершу по телефону, чи дома, не жени навмання. А це (хитає на карафку) лиши тут.
Антипович. Слушаю, Тимофій Наумович, неодмінно по телефону. Повинен би бути в цей час. Слушаю-с. (Швидко хоче йти, ніби забувши поставити назад карафку).
Лобкович. Куди? Постав на стіл.
Антипович (скорбно крутить головою і ставить). А, боже, боже! (Виходить).
Лобкович ходить по терасі, стиснувши губи й понуро наспівуючи.
Устина Марківна (виходить з дому. Вигляд скуп-чено-тихий, але твердий. Пильно вдивляється в Лобковича). Тимофію, дай грошей Насті. їй треба звідси виїхати.
Лобкович (зупиняється). Ти таки про це саме? Але ж згодься: не можна сказати, що я людина нетерпляча й запальна. Правда?
Устина Марківна. Це ти проти чого?
Лобкович. Проти чого?.. Гм! Виховати чужих дітей, дать їм приданого по тридцять тисяч і спокійно ще слухать, як у моїх дітей схочуть для цих однять їхнє. Для цього треба-таки характер мати.
Устина Марківна. Навіщо даремно мучити себе, Тимофію, навіщо? Усі діти — твої. В тисячний раз кажу тобі це.
Лобкович. Насті грошей не дам. Нема. Є для Олімпіади й Родіона. їхні частини. Усім було нарівно. Не моє діло.
Устина Марківна. А маєток?
Лобкович. Маєток належить Марії, Олімпіаді й Ро-діонові. Спадщина. Хвороба — спадщина, маєток — спадщина. Може, Настя їх лічитиме й годуватиме? Май совість, Устино. (Наливає, п'є).
Устина Марківна. Усі діти — твої, Тимофію. Я не кажу усе ділить нарівно. Але ж не так несправедливо.
Лобкович. Яке ти слово сказала?! Яке?! Несправедливо? Так?.. Ти, ти смієш говорити це слово?
Устина Марківна. Смію, Тимофій Наумович.
Лобкович. Не смієш ти! Чуєш? Грабіжниця! Грабіжниця ти! Чуєш? Ти нас ограбувала.
Устина Марківна. Я ограбувала?!
Лобкович. Дивуєшся? Невинна? Ти життя моє ограбувала! Дітей одняла, ти найкраще, найдорогше у людини, любов до дітей своїх ограбувала в мене. Не було дня за всі 25 літ, щоб я не думав: мої чи не мої. Мій син? Моя дочка?
Устина Марківна. Слухай, Тимофію! Коли ти...
Лобкович. Та зрозумій ти, зрозумій цей жах: я готов радіти з хвороби дітей своїх! Га? Значить — мої, значить — наш рід! Значить — моя, моя гнила кров! Га? Та це ж жах один! Справедливо це? Га? Що ж ти мовчиш?
Устина Марківна. Мені нема чого на ці...
Лобкович. Ні, більше тобі скажу. Слухай: я радий думать, я радий узнать, що вони не мої діти. Щасливий буду. Значить, є для них надія. Щасливий. Га? Ти подумай: щасливий, що у всіх дітях обманула мене, що осміяне усе життя моє, що крала мою любов, що гра-а-била мене!..
Устина Марківна. Тимофію! Ради бога, вислухай!..
Лобкович. Але хай так, все одно! Дай тільки спочинути, нема більше сил. Не можу, стомився, смертельно стомився. От він женитися хоче. Женитися! А я можу сказати йому: не женись, не смій, не повинен женитися? Не можу сказати, не можу вбити його. Та чи мій же він? Ну, скажи, скажи мені правду, звільни мене. Пожалій,*покарай, убий, що хочеш, але скажи: чий він син? (Падає навколішки). Устино, от... благаю: скажи!
Устина Марківна (кидаючись до нього). Що ти, що ти?!
Лобкович. Хай бачать усі! Не встану, поки не скажеш. Прилюдно готов стати перед тобою. Дай полегшення. Прости все, але дай!
Устина Марківна. Тимофію. Встань. Скажу, все скажу! Встань!
Лобкович. Скажеш?
Устина Марківна. Скажу, скажу.
Лобкович (трудно встає). Кажи.
Устина Марківна. Але що ж, що ж тобі сказати?
Лобкович. Чий син Родіон?
Устина Марківна. Чий син Родіон? (Вдивляється в Лобковича). Чий син Родіон? Ти хочеш знати, чий син Ро-діон?.. Так?
Лобкович. Так.
Устина Марківна. Добре. Ти зможеш тепер спочинути. Хай так... Добре... Родіон... не твій син.
Пауза.
Лобкович (ноги йому помітно тремтять, він спирається на стіл і сідає в фотель. Шепотом). Не мій син?
Устина Марківна. І Марія, і Олімпіада — не твої. Настасія і Ольга — твої. Ти бачиш, я правду казала, що ти мучиш себе без вини.
Лобкович. І Марія, і Олімпіада? Не мої?! Так у мене зовсім нема дітей? Нікого? Ні одної? Господи, що ж ти робиш зо мною?! Що ж це? За віщо?!
Устина Марківна. Ольга й Настасія — твої.
Лобкович (не розуміє). Ольга й Настасія? Ні, що ж це? Кошмар? (Раптом люто схоплюється). Так Родіон — не мій? Ти... ти... брехала мені?! (Хапає її за руку вище ліктя, стискує). Останнє ограбила! Оссс.танне, прроклята!!!
Устина Марківна (вигинаючись од болю). Болить же! (Запалюючись люттю, дуже випручується). Не смій!
Лобкович. Задущу тебе!
Устина Марківна. Задуши! Задуши, я заслужила: пожаліла тебе, за людину взяла. А ти — звірюка, і Родіон — твій син. Твій! Хотіла хоч на день, на тиждень полегшення дать, пожаліла, дурна; задуши, я варта того!