Я ще не знав, навіть не здогадувався, що і Хутір, і село, і пагорби наші, і поля, і рівчаки, і болото, і ліс — усе-усе завжди буде зі мною, у пам'яті моїй, у душі. І найкращі з написаних мною книг будуть про село моє, Петрушин, яке я перейменую в Пакуль.
Усе рідше і рідше буваю я в Петрушині. Власне, уже ніщо, окрім могил рідних мені людей на сільському кладовищі, край поля, не зв'язує мене з ним. А ще — пам'яті моєї. І найчастіше, заплющивши очі, згадую я не грязюку по коліна, не голод і холод, не сльози свої сирітські, а одну з місячних ночей літа сорок восьмого року. Здається, сестра Марія уже дояркувала на колгоспній фермі, корів вигнали у літній табір за болото, і вона часто там підночовувала, щоб не бігти вдосвіта через усеньке довге село. Батько допізна засиджувався у сільській крамниці. Я уперто чекав його на лавочці коло Артемового двору, поки й не грюкнув сінешними дверима та не пішов спати дядько Артем, буркнувши на прощання: "Ходи уже й ти, хлопче, на своє сідало…" Я не поспішав на "своє сідало", бо хати порожньої страхався. Побрів до себе у двір, сів на ґанкові, прихилившись спиною до ще теплої стіни. Певно, я задрімав, а коли розплющив очі — місяць, повнющий, круглий, як віко діжі, як нове колесо до воза, змайстроване батьком, висів над Хутором. Місячне світло сіялося на хати, двори, городи, як густий, рівний сніг глибокої зими. І так само — тихо, без жодного звуку. Двір нагадував чисту, світлу долоню, обрамлену короткими тінями од тинів та хлівця. По ній беззвучно стрибав білий кролик, мабуть, Артемів, утік із клітки. Місячне світло скрапувало із посрібненого листя дерев і текло по грядках у хутірську вуличку. Біла річечка викочувалася на розстаньки і розливалася по Загальному дворові, як тала, ранньої весни, вода.
Батька не було. Хоч давно мусив бути: місяць, велика стрілка небесного годинника, показував середину ночі. Я підвівся і побіг, по коліна у місячній повені, у село, у бік лавки, де затримувався батько. Водокачка, уся в місячній поливі, мріла високо в небі, торкаючись крилами зірок. Непорушне, ніби вилитий із димчастого скла, стояв на в'язі, в гнізді лелека. Хати вздовж вулиць нагадували білі паперові кораблики з вітрилами стріх. І жодного звуку навкруг, лише лопотіння моїх босих ніг об тверду, биту дорогу, од якого я тікав, ніби намагався перегнати самого себе. Був, звичайно, страх перед безлюддям, безгомінням, загадковістю ночі, він, власне, і гнав мене через село, до лавки, до батька. Але було і гостре, можливо, не усвідомлене гаразд, інтуїтивне відчуття краси навколишнього світу, воно і викарбувало ту місячну, літню ніч назавжди у душі моїй. Найбільше випробування — проминути цвинтар із давніми могилами навколо церкви. Ось темне громаддя церкви, тінистим боком своїм повисло наді мною, крихітним, беззахисним, наче шуліка над пташеням. Я заплющую очі і біжу, біжу наосліп, а коли розплющую їх — церква уже поміж мною і місяцем і вже зовсім не хижа і темна, а наповнена місячним сяєвом, що ллється на мене, лагідне, благодатне, крізь високі, стрільчасті вікна. Вздовж гористої вулиці — круча, з якої викочуються, коли весняна вода підмиває глинище, жовто-білі черепи людей, які колись, давним-давно жили в нашому селі і тут похоронені. Але цієї ночі глинище, висвітлене місяцем, нагадує вінця полив'яної макітерки, вони дихають теплом, а не лякачкою, вони добрі до мене. Унизу, під горою, — криниця з високим дерев'яним журавлем і дерев'яним коритом, з якого вранці та ввечері п'ють бригадні коні. Місячне сяєво тече по журавлеві, по жердині в криницю, ось через що тут завжди багато води і вона по-джерельному чиста. По той бік видолка на згір'ї, озерним плесом виблискують засклені колгоспні парники. Нарешті місток через потік, серед літа пересохлий, сільський клуб і лавка під бляшаним дахом, що сяє в місячному світлі, як новенький п'ятак. Я підбігаю до лавки — двері її замкнені, вікна затулені дощатими віконницями, їх перехрещують залізні стяги. Отже, батька у лавці немає. Аж тепер я плачу, ридма, безутішно. Але ніч німує, і тільки солдат по той бік вулиці над братською могилою у місячному сяєві, як у маскхалаті, знявши каску, співчутливо, по-батьківськи лагідно дивиться на мене…
Я сідаю на ґанку під дверми лавки, згортуюся, підібгавши ноги, в клубок. Невдовзі місяць у небі починає гойдатися, наче колиска. Я засинаю. Батько приходить під ранок, з якихось гульок своїх, заносить мене, сонного, до кладовки. Там, на мішках, біля бочки з яблучним повидлом я добуваю ніч.
Яка відтепер буде зі мною повік.
5
На межі літа і осені того року я знову закохався…
Вона була польовою русалкою, царювала в житах, а коли жита скосили, прийшла в село і назвалася вчителькою.
Одгриміла остання літня гроза. Хмара відповзла на край неба і зависла над болотом та лісом. А над Хутором яскравіло стигле, серпневе сонечко. Повз наш двір, з гори, дзюрив, вилузуючи з полотна дороги камінчики, потік дощової води. Я сидів на порозі задвіркових дверей і, підклавши читанку, надписував новенького зошита, уже як учень третього класу. А не якийсь там першокласник чи другокласник. Вона з'явилася з-за Малащиного хлівця, де у сільську вулицю впадав Халявинський шлях, у мокрому брезентовому плащ-наметі, з відлогою на голові, боса, у руках несла по черевичку. Уже коло нашого двору перебрала черевички в одну руку, відкинула з голови відлог. І чи мить така трапилася, особлива, чи пороблено було мені, чи так уже судилося, але я закохався одразу. Ще яскравішим зробилося сонце, небеса заіскріли, як новенькі, дощова вода на дорозі блищала, як живе срібло у ватерпасі, як у нас називали столярський важок. Згодом я платитиму за це щасливе осяяння довгими, тяжкими, хоч і солодкими муками. Але тої хвилини я почувався як у сні, коли літав над Хутором, неймовірно легко і радісно. Вона була руденька з лиця, в ластовинні, коротке, до плечей, волосся — кольору стерні, а очі — несподівано блакитні і добрі. Можливо, ще й тому я так раптово закохався: бо найбільше я любив і цінував тоді в людях доброту.
Несподівано вона зупинилася коло нашої хвіртки і мовила: