– Чого він за тобою ходить? Чого він на тебе дивиться? – промовляв наймит до Марти, аж чорніючи на лиці з туги та з гніву. – Він тебе сватати хоче, я знаю! Він жених, він не наймит. Що ж, Марто? Може, прийдеться на весіллі вслуговувати?..
– Що робити кажеш, коханий? – питала Марта. – Як мені бути?
– Я не хочу, щоб він усліджував за тобою! Я не хочу, щоб він на очі мені навертавсь... От вже осінь, щодня сподівайсь – тебе прийдуть сватати... Як мені погибати?
– Я не піду ні за кого, коханий, – як не тобі, то й нікому не дістануся.
– А батько велить, присилує, приневолить...
– Не присилує, коханий, ні!
– Шарпатиме, мучитиме щогодини, щохвилини.
– Нехай і так, серце. Коли мені мука скрутніш, ніж життя з іншим, то б присилував, а мені усяка мука згодніш...
– Дівчино, я без тебе жити не схочу. Як розлука, то й смерть мені! Я умру за тобою!
А сам вже й зараз помирає, й хапа рученята любенько, й пригорта до серця дівчину вірну.
Боже, Боже з високого неба! чи нам усім так того коханнячка треба, що не мина, не виміча воно ні старого, ні літнього, ні молодого, ні мужнього у світі? А що вже лиха від нього, боже-світе! не перелічить ніхто, скільки потопилось, подушилось, пострілялось, порізалося від нього, – а посохло, пов’яло – то більш, ніж билія у полі. Спершу ощастить тебе, наче окрилить, а там як притисне, як пригорчить, то аж не оддишешся...
Літечко вже миналося – осінь ішла. Ще не пов’яло ніщо, а вже пахло в’янію та ще пізніми квітками такеньки що аж у голові шуміло. Темні хмари проношувалися небом, грім вже не гримав, лист опадав з дерева.
– Ну, вже дочекалася я до самого краю! – заговорила Рясничка синові, як він прокинувся ранком та смутненько зітхнув. – Оце вже осінь – вже весілля усюди ладяться.... Вже годі!
– Що ж ви, мамо, думаєте? – спитав бідний хлопець.
– А що я думаю! Нехай сказиться той старий ворог Чабан! Щоб йому добра не вилучилося! Бодай його а корнем вигладило!
– Що ж ви думаєте, мамо?
– Що я думаю! Треба Марту вивірити, вивідати. Ти ж сам нічогісінько не тямиш, не знаєш досі, ге? Сьогодні іди перестрінь де-небудь і спитай її... Чи ж мені навчати, чи що, як залицятись до дівчини! Коваля вона не кохає, я примічала й за нею й за ним.
– А по чому ви примічаєте, мамо?
– Дурна дитино! По всьому: по слову, й по погляду, і по походу.
– Чи ж помилитись не можна ніколи?
– Ні, ні! Недурно він надувсь, як кулик на вітер, а вона – їй байдуже, вона не тура... Ти ж ходив усе услід за нею цими днями, – чи ж вона не прийма тебе, чи гордує?
– Вона якось втікає від мене.
– А ти й не доженеш, нещасливий! Може, дівчина тілько соромиться, а ти вже й злякавсь! Сьогодні треба усю правду виявити. Перестрінь і запитай. Чуєш?
– Чую, мамо.
– Та чи встоїш, чи спитаєш?
– Я спитаю, мамо. Хоч умру, а спитаю.
* * *
– Здоровенькі були! – голосненько промовила Рясничка, уходячи того дня до Чабана у двір і усіх озираючи. – Я оце до вас позичити кресала – загубила десь своє, а сина дома нема, завіявсь десь, то я вже до вас оце...
Чабан з наймитом облажували воза. Марта перебирала зелені гурки.
– От вам кресало, сусідко, – каже Чабан і подає кресало.
– Спасибі, сусідоньку, спасибі! Господарюєш, Марто? А я ще гурків не буду сього тижня засолювати, бо ще досі той бондар невірний діжечок не направив мені! Двічі син в його був, двічі сама до його удавалася – п’яниця такий, що Мати Божа!
Цокочучи безпечненько про бондаря, в Ряснички аж в очах ясно було від цікавого піклування, що се з Мартою сталося. Не ті очі, не те личко, не так "на добридень" промовила, іначій двигається.
– Я вже думала, поїду до куми у неділю, – цокотала Рясничка далі, – у неї діжок багато, чи не одступить. Марто, голубко, що тобі таке? Батько не чує – признайся мені: чи обидив батько, чи яке лихо? Кажи, серце, кажи, вони не чують.
Марта занялася, як зоря вечірня, рум’янцем і одказала тихенько:
– Ні, батько мене не обіжають.
– Що ж тобі? що ж тобі? Прийди до мене, поговоримо, моє золото! Що ж тобі? Та чого ти дивишся туди, на батька? Чого сей наймит нікчемний на нас визирився? Прийди до мене! Сусідоньку! – гукнула на Чабана. – Я вашу дочку запрошаю до себе! Нехай мені, старій, поможе трошки, – вже не здужаю я, зстаріла... вмирати пора!
– Ще поживіть, ще поживіть, – промовив Чабан, ніби вговоряючи. – Тепер время осіннєє, веселое: дочок оддають, синів женять, – додав він наче по тайності.
– Дай Боже й вам, і мені дождати, сусідоньку, – промовила Рясничиха, аж іздригнувшися. – Що ж, Мартусю, поможеш мені?
– Добре, – одказала Марта.
– Спасибі, голубко біла, спасибі! А поки що я тобі поможу гірки обирати. А чи ви чули, сусідоньку, що удовиця Крижка сина в малярі віддала? – спитала Рясничка Чабана.
– Чув, – одказав Чабан.
– Кожушки наші як довідалися, то зараз забажали собі малювання і хвалилися: "Поїдьмо, – хвалилися, – до того маляра і закупимо собі якесь малювання: се гарно у хаті", – оповіда Рясничка.
– А гарно, мабуть, – одкаже Чабан.
– Наймитку, чи ти нездужаєш? – озвалась Рясничка до наймита.
– Я здужаю, дякувати Богу, – одказав наймит зглуха і не знімаючи очей з роботи.
– Якось ніби ізбляк на вид, як я от придивлюсь теперки. В мене син чогось кволиться, жаліється на голову усе. Горенько з тими дітьми у світі! А що се нашого коваля зовсім не видно? Наче за гроші показується між люди. Я вже його оце два дні ніде не набреду, де він никає... Сусідоньку, чи ви його бачили?
– Бачив вчора ввечері, – каже Чабан.
– Де ж ви його бачили?
– Він з гаю йшов.
– Оце гультяй який! Та бувайте ж здоровенькі, забарилася я. Приходь, Марто, до мене! Одвідай, серце!
І побігла додому Рясничка, піклуючись і готуючись, що то з Мартою за подія, по що Коваль до гаю ходив, що замишля Чабан, чого се наймит так очима поїдає?
А Чабан, проводивши її, промовив:
– Ся жінка якби примогла, то б зорі з неба зірвала або землю під собою поїдала.
Вечір осінній, темний, і Марта виходить з хати; ледві два ступні ступає – перед нею Рясниченко, ввесь біленький і зовсім смутненький.
– Марто, – промовляє він, – чи гнів на мене який маєш? – А сам дивиться у шапку.
– Ні, – одказала Марта.
Мабуть, хотів додати: "Чому втікаєш?" – парубок бідний, та не насміливсь очей звернути з шапки.