Залишилась тільки одна справна молотарка, яку крутив локомобіль. Локомобіль перетягли з майже незруйнованого заводу, і тут, у полі, стоячи на маленьких колесах, що позагрузали в землю, з продовгастим циліндричним тулубом, у якому гуло й гримкотіло його шалене серце, він був схожий на істоту з іншого світу. Яків Несторович, забуваючи іноді про те, що повинен подавати снопи, заслуховувався гулом локомобіля й клекотом молотарки,— і їхнє густе торохкотіння здавалося йому таким зайвим, зовсім недоречним, що аж здригався. І людей, які метушилися біля зерна, біля соломи та снопів, він сприймав як механічно заведених бовванчиків, заведених чужою й ворожою силою, якій скорилися мимоволі, бо не могли не скоритися. Він сам собі здавався механічним бовванчиком, а той, справжній Яків Несторович, яким був іще зовсім недавно, десь щез, хоча й не так далеко, щоб не бачити придуркуватого локомобіля, щоб не чути цього сліпого гамору, щоб не бачити стовковиська оцих бездумних ляльок, наділених людською подобою
Яків Несторович, завернувши за ріг скирти, отетерів од несподіванки. Там, притулившись одне до одного, на розісланій соломі обнімалося двоє його недавніх учнів — Макар і Уляна: в нього був такий вираз на. обличчі, немов, крім цієї скирти і його під скиртою, в світі, нічого більше не існує, а в дівчини... не було ніякого виразу, а тільки лагідність, що світилася на злегка тремтячому рум’янці. Якова Несторовича здивувало те, що обнімаються недавні учні, яких він і досі не переставав вважати своїми учнями, й те, що вони просто обнімаються в такий час. З кожним днем тепер ставав усе роздратованішим, перетворився майже на психічно неврівноваженого, йому відбирала тяму найменша дрібниця. Тим більше оцей випадок. Учитель уже не міг піти — ноги втратили здатність рухатися, і тому стояв і дивився на них. Макару й Уляні також загадали вийти до молотарки, вони трохи покрутилися там — і ось куди заховались. Позаплющували очі, ніби не хочуть бачити нічого навколо себе, вони відчувають одне одного, і відчуття дружнього тепла — досить для них. Скільки в цьому незахищеності, скільки трагізму! Людська істота така розкрилена — й така водночас обмежена!
Яків Несторович подався на своє місце. "На своє місце! На своє місце!" — повторював тихцем ці слова й сповнювався відрази до самого себе. Наказав собі працювати й ні про що не думати, ні на кого не звертати уваги. Бо, власне, тільки це від нього й вимагають. Від нього вимагають робити тільки певні рухи, в яких беруть участь м’язи рук, грудей, поперека.
Смеркало в природі, смеркало і в його душі. Вітерець, линучи з-за обрію, вогким живчиком лизав самісіньке його серце. Зоря зійшла вгорі — і її далеким світлом загорівся його погляд... Повертався Яків Несторович разом із усіма в село — так, неначе з вигнання, з неволі добивався не в рідну домівку, а в нове вигнання. То краще вже б, якби йшов він — і не дійшов, а залишився отак у вічній дорозі, з вітерцем біля самісінького серця та з зоряним світлом у погляді.
Через кілька днів його викликали в комендатуру. Дорідний, ставний німець підвівся назустріч, подав руку, люб’язно запропонував сісти. Комендатура містилася в конторі заводу, вікна з неї виходили в старий парк,— долинав воронячий грай, гортанний, немов з іншомовною вимовою. Яків Несторович сів у м’яке крісло й відразу впізнав його — в цьому кріслі часто випадало сидіти вдома у головного інженера, з яким товаришували і який чудом встиг евакуюватися зі своєю великою сім’єю. Вчитель пригадав його манеру сміятися — спочатку починають тремтіти груди, потім плечі, ще згодом щоки, а тоді вже долинає глибинне "ха-ха-ха",— й собі всміхнувся. Німець, помітивши той усміх, ще більшою увагою й завбачливістю освітив кругле й випукле, як автомобільна фара, обличчя й запитав, чи давно пан учитель (німець зазирнув у папірець на столі)... чи давно пан учитель Яків Несторович проживає в цьому селі. Говорив німець пристойною російською мовою, проте здавалося, що в роті тримає цукерку, яку не наважується проковтнути,— такі були круглі й холодні звуки.
— Давно,— відповів Яків Несторович, дивлячись німцеві в рот, наче сподівався побачити там оту цукерку.
— Отже, ви старий педагог, який знає багатьох людей не тільки в своєму селищі, а й у районі?
— Так.
— То чи не змогли б ви стати перекладачем у комендатурі?
І, помітивши, як напружено завмерли очі співбесідника, поквапливо додав:
— Звичайно, ми вам платитимем.
Яків Несторович відмовився, сказавши, що сім останніх років не практикував із німецької мови у місцевій школі, а тому розгубив і ті незначні знання, якими колись володів. Крім того, такий хворий — тут і серце болить, і печінка, що він один день на ногах, а три в ліжку, отже користі з нього не буде ніякої. Німець сказав, що почуття доброї волі здатні вилікувати всі хвороби,— проте не наполягав, а виразом обличчя, поведінкою підкреслював, що він гість, а господар тут — Яків Несторович, що він, німець, аж ніяк не припуститься насильства, бо єдине, чого цим доможеться, буде... лицемірство й страх. Він зареготав, і навіть тоді, коли реготав, старому вчителеві здавалося, що той тримає в роті цукерку, яка заважає й сміятися, бо надає сміхові завченості й холоду. В цю мить Яків Несторович пригадав знову головного інженера — як у нього починали здригатися груди, потім плечі — й почуття самотності, відірваності од усього світу опанувало його.
Жорсткуватий вітер осені щось шепнув у пожовтілій горішині. Вчитель спинився й прислухався до шепоту, неначе хотів зрозуміти... В парку нічого за останній місяць не змінилося — дерева стояли там, де й раніше, кущі також нікуди не повтікали, а дебелий кам’яний ведмедик, із рота якого в свята фонтаном вибігала вода,— тепер не діяв і, як завжди, задерши вгору передні лапи, щоб оббризкуватись, тепер схожий на обдуреного й ошуканого, бо жодна краплина не падала на нього. Вчитель обійшов навколо фонтана і, помітивши на піску яскраву, небачену обгортку з-під шоколаду, підняв, зіжмакав і з раптовою огидою кинув геть. Мимоволі озирнувся, чи ніхто не бачив,— і вже пізніше, коли вийшов за браму, біля якої стояв вартовий, йому стало соромно.