— Абсолютно. Вона неминуча й обов'язкова! Це вже буде цілковито наша війна. (Набік). О-о! Містер Марроу! Браво! У вас фігура чемпіона!
Підходить Марроу, добре підпилий. Фамільярний, ниций.
— Ким ми будемо воювати? Потрібні солдати,— де вони?
— Ну-ну!
— Ні, ви скажіть. Кого ми пошлемо на смерть? Хто піде за нас у бій?
— Чому?
— За що? За які ідеї? Ні, нехай він скаже, за які ідеї?
— За знищення комунізму. Це, на вашу думку, не ідея?
— Ні. Це мінус-ідея.
— Ідіть ви!
— Ах!.. Ну! Так-так-так. Бен! Скажіть, ви вірите, що можна перемагати за гроші?
— Но? Чому? А німці, іспанці, турки, англійці...
— Англійці? Ви певні?
— Абсолютно. Мусять же вони якось рятувати свою шкуру... Джім! Ей, британський лев! Поясніть йому, що ви змушені будете воювати.
— Ідіть під три чорти, хам.
— Ха-ха-ха! Га-га-га! Але це не ми з вами видумали, Джім. Так виходить. Це історична неминучість, нема чого єрепенитись.
П'ють. П'ють спраглі.
— Но, но, но... Я за німців. Це найдешевше. Витратимо невелику частину тих грошей, які ми платимо нашим солдатам...
— Величезні людські резерви. Набрати 25 дивізій...
— Абсолютно... Мало того, ми можемо це зробити, обумовивши, що вони, як найманці, не дістануть ніяких пенсій для ветеранів.
П'ють.
— Ей, ви можете реалізувати мої російські гроші?
— Скільки?
— Чемодан. Купив у Франкфурті. Шістдесят кіло.
— Можете їх викинути... прозіт... Ви чули, Сибір відходить від комунізму...
— Ви ідіот. В Сибіру робиться атомна бомба.
— Но. Тут ніякого знецінення не станеться. Ми можемо влаштувати так, щоб вони робили цю оплату в марках, а Сполучені Штати вносили б долари в німецьку державну скарбницю. Н-ну! Все продумане, ха-ха-ха...
— Хелло! "Британський союзник"! Ну, годі дутися!
— Дайте мені спокій. Ви п'яні.
— Однаково вам доведеться стати 49-м штатом. Згадаєте Черчілля. Ясно?
— Пробачте, я не хочу з вами розмовляти.
— Чому?
— Тому що ви американський хам.
— Мені наплювать. Хам чи не хам. Однаково ви вже зіграли в ящик. Анно, ці англійці ніяк не хочуть зрозуміти, що вони вже зіграли в ящик.
— Я ще раз кажу, ви — хам... Вам не вдасться перетворити Великобританію в авіаносець, а англійців у гарматне м'ясо. Не.смійте так розмовляти зі мною.
— Чому?
— Я протестую.
— Хе! Він протестує! Ха-ха-ха! Він протестує...
— Атомна бомба — ура!
— Зрозумів. Відповідаю одверто всім одразу. Всі ви, весь стародавній континент, байдужі і фізично втомлені. Потім, ви бідні! У вас уже нічого немає! Ви злиденні банкроти, гультяї, п'яниці й старі розпутники... Хм! Європа! Сміх!
— Постривайте, постривайте... А японці?! Вісімдесят п'ять мільйонів японців! То ідеальні солдати!
— Дозвольте, чим вони ідеальні?
— Вони... абсолютні невігласи.
— Ну, невігласи не тільки вони.
— Ви що хочете сказати?
— Я хочу сказати, що невігластво у підсумку ніколи...
— Ні, дозвольте. Я хочу знати...
— Момент. Я хочу сказати, в нас немає філософії. Це наше найвразливіше... а... а...
— Тобто?
— Філософія наша відстала на півтораста років. Тому не-не-не-е-ее... ніякі солдати... не... не це... ви зрозуміли мене? Е-е!.. Е-е!.. Е-е!..
— Ідіть к чорту...
В спальні радника хтось когось б'є по фізіономії.
Анна і редактор "Британського союзника".
— Міс Бедфорд, подивіться, на кого ми стали схожі. Прислухайтесь до цього убозтва думок...
— Мені дуже сумно. Підходить Марроу:
— О! Міс Бедфорд! З Вашінгтона є телеграма.
— Містер Кеннон?
— Так. Як книга? Готова?
— Ні. Але я її вже абсолютно всю обдумала.
— Як? Ви ще тільки думаєте? Отже, книги немає?
— Я кажу, думки всі зібрані. Я зараз сама вже як книга. А написати — це один тиждень.
— Ну-у...— Марроу наблизився до Анни з двозначною усмішкою.—Я розумію вас. Важко писати, дуже, правда? Важко висловитися. Особливо коли хочеться чогось іншого. Еге?.. Весна... лірики хочеться... Еге?.. Ну, не хвилюйтеся. Завтра ваш старий радник усе владнає. І ви будете йому вдячні, так?
— Тегеран, Ялта, Потсдам — все це суцільні помилки. Росіяни були абсолютно праві: час працює на них. На випадок чого, не дай бог, вони захоплять Європу.
— Ви думаєте?
— За один місяць.
— Ну?..
— От побачите. Мені іноді заходить у голову страшна думка: всі ці авіабази кругом... А що, коли ми їх будуємо для них!..
— Ну, знаєте, з такими думками треба зразу йти у відставку. Ми стукнемо їх атомками без попередження.
— Ви певні, що конгрес на це піде. А якщо ні?
— Чорт з ним. Ми примусимо його підкоритися "вищому інтелекту"...
Гасне світло.
Засвітіть! Що трапилось?! Спальня. Марроу й дружина.
— Мені гидко на тебе дивитися. (Вмикає світло). З яким презирством на тебе дивилися.
— Хто?
— Всі. Ти жалюгідний!
— Облиш... Не отруюй мене своїм поганющим психологізмом.
— Радник посольства, а поводишся, як клоун.
— Дай мені спокій!
— Навіщо ти це робиш? Тебе ніхто не поважає.
— Не потребую. Досить того, що мені догоджають. І слухають! Мене! Я роблю погоду! А не посол і ці вискочки Кеннони, Гревси.
— Вони теж зневажають тебе. Все одно ти ніколи не будеш в їхньому товаристві.
— Чорт з ними. Звичайно, на мені їдуть усі ці кар'єристи... Але автор "залізної завіси" між посольством і Росією я! І вони це знають. Вони пігмеї всі переді .мною! Всі!
— Годі блазня корчити. Вилетиш ти звідси, як пробка, згадаєш...
— Не вилечу... Я обскакаю їх усіх до одного, цих розхлябаних філософів і багатих молодчиків!
Телефонний дзвінок. Дружина:
— Чш-ш!.. Посол кличе... У, блазень... Марроу зникає.
Анна Бедфорд у своїй кімнаті коло телефону. Тихо:
— Ярослав? Це я. Анна... Я готова... Так... Зараз... Дуже важливо, дуже... Виходжу. Так. Ярослав...
Поклала трубку. Прислухалась. Потім сіла коло столу, взяла портрет матері. Заплакала. Потім пройшлася по кімнаті. Хотілося рухатися, вирватись. Потім знову сіла й глибоко задумалась, заплющивши очі. Чути невиразний шум, стук і крики. Та ось стук посилюється, стає тривожнішим. Анна розплющує очі — суд!
Вона бачить гнівні обличчя присяжних засідателів, свідків. Рідні брати й сестри. Журналісти, кінооператори, юрба. І над усім цим на трибуні Парнелл Томас. Він приголомшує аудиторію. Він знемагає, він увесь у поту, йому тісний комір, так понадувалися жили, він ладен знепритомніти. Але хай він умре, не сходячи з трибуни, він врятує Америку. Він уже майже врятував Америку!