РЕПЕТИЦІЯ
Повість
Небо з самими лише зірками першої величини — не небо.
Бертольд Брехт
1
Вікна майстерні відкривали парадоксальний пейзаж сучасного міста, яке з усвідомлено-безжальним егоїзмом завойовувало все новий і новий життєвий простір.
Майже впритул до вікон підступали одноманітні, позбавлені яскравої індивідуальності сірі обличчя височенних будинків. На плоских дахах надійно трималися щогли телевізійних антен, і було в них багато більше тривкості й самовпевненості, аніж у тоненьких, тендітних деревцях, які, здавалось, без надії вирости боязко пнулися вгору серед велетенських, рівно тесаних брил — будинків.
Руда земля в розритому котловані, оточеному кривозубим дощаним парканом. Червоний екскаватор. Чорні асфальтовані доріжки. Крихітні сосонки. Єдиний старий цегляний будинок у підніжжі нових, висотних. Далі, праворуч,— наївні хатки й котеджі злякано визирають із вибалків по той бік котлована й путівця, шукаючи бодай якогось захисту у тополь з тонкими тривожними верхівками. Через якийсь час, прорісши з глибокого котлована, будинок закриє і цей вид.
Викорчуване дерево, сіре, покручене, застигле в смертній байдужості. Кольорові плями автомашин. Гофровані смужки бетонних східців, кинутих на пагорбки поміж будинками. Хлопчик з велосипедом. Біла пляма випраного простирадла на шворці між двох металевих стовпців. Ліворуч — невгамовна міська траса. У сукупності і дисгармонія, і непорушна логічна єдність.
Зовсім відосібненим, самотньо-незалежним зосталося тільки озерце за трасою, вгамоване ще кригою, пильно стережене довколишнім лісом, на який уже й з протилежного боку, од самого виднокола, поволі й уперто насувалося місто. Верхівки дерев з висоти сьомого поверху бачилися Наталі нашорошеними, їжакуватими й непривітними. Вони творили суцільний ярус, що піднімався над землею, утримуваний колонами міцних стовбурів.
Дивлячись у вікно, Наталя продовжувала фіксувати деталі міського пейзажу: небо кольору блочних будинків, як старий, зужитий театральний задник. Дві ворони на телевізійній антені. Заводський димар у просвітку між будинками. Кульгавий чоловік з паличкою. Упертий, набридливий звук якогось в'їдливого й невтомного механізму на будівництві.
І раптом сірий і потертий задник неба поволі розповзається і відкриває зухвалу, уже не по-зимовому глибоку голубизну.
—. Я йду з театру,— говорить Наталя, обернувшись.
Тепер перед нею зовсім інший світ, замкнений чотирма стінами, давно знайомий і вже не надто цікавий світ, де владарює її мати; вона сидить за мольбертом упівоберта до вікна, так, щоб на полотно падало світло. Трохи збоку — кілька днів тому "поставлений" натюрморт: припорошений всохлий букет, де вперто домінує ще жива червінь плодів шипшини, недбало кинута вишивана серветка і книга з покладеним упоперек розкритих сторінок старовинним ножем для розтинання паперу.
— Добре,— каже мати,— нарешті!
— Ти не заперечуєш? — дивується Наталя.
— Я кажу: нарешті відповідне освітлення,— пояснює мати, не дивлячись на дочку.
— А я кажу, що йду з театру. Ти не влаштуєш трагедії?
Голубизна вже увійшла і в кімнату, підсвітила сіруватий всохлий букет, легенький блік майнув на тьмяній поверхні ножа. Наталя віддавна навчилася помічати найменші зміни в освітленні, йайтоншу гру світла, від якої змінювались настрій, характер і навіть форма предметів або ж колір людських очей. Мати все ще не зводила погляду на дочку, зайнята своїм натюрмортом.
— Я не маю сили для трагедії. Врешті, трагедійна актриса — не моє амплуа, чи як там кажуть у вашому театрі...
— Амплуа тепер не на часі. Всі повинні грати все. То ти й справді погоджуєшся?
— Подумай сама: якби я почала заперечувати, благати чи переконувати: "Ах, не йди, як можна? "Кидати театр, коли стільки нервів і труду коштувало потрапити туди! І коли ти отримала роль, яка тобі так до вподоби, якою ти ще позавчора захоплювалася",— хіба б ти послухалася моїх умовлянь? А так... хто його знає? Я погоджуся — а ти на злість мені залишишся працювати.
— Залізно. Материнська логіка. А що, ти не цікавишся, чому я так вирішила? Чому я йду?
— Знаєш, є мудре правило: не питай — не збрешуть. Я втомилася від брехні.
— Чиєї?
— Хочеш з'ясовувати стосунки? Давай відкладемо до вечора. Я ж, здається, працюю.
— Увечері в мене репетиція,— зітхнула Наталя. Мати взяла до рук пензля, мовчки придивляючись до нього, і Наталя помітила, що шкіра на материних руках суха, зовсім уже немолода, і якимось недоречним здався яскравий манікюр на подовгастих, гострих нігтях.
— Ага, отже, ти ще не сьогодні йдеш з театру. А коли — не скажеш?
— Скажу. Обов'язково скажу!
Наталя одягла курточку і беретик, не дивлячись у дзеркало. Завченим, автоматичним рухом закинула на спину кінець довжелезного шарфа, двічі обгорнувши ним шию, намотала на долоню так само нескінченно довгий ремінець маленької шкіряної торбинки — стояла перед матір'ю наїжачена, цибата, як розтривожений чимось бусол, але мати вже знову не дивилася на неї, зосереджено витискаючи з тюбика фарбу на райдужно-кольорову палітру.
— Я йду, мамо.
— Йди.
— Я— не знаю, коли повернусь.
— Угу. До батька зайдеш нарешті?
— До батька? Навіщо?
— Як знаєш. Але коли людина в біді, то не одне забуваєш.
— Можливо.
— Ну-ну... Дякую за каву і бутерброд.
— Не варто й згадувати. .
— Може, все ж таки навідаєшся? До батька?
— Не знаю. Ні.
Коридор був темний, вузький і безконечно довгий, він нагадував Наталі тунель у горах; у дитинстві часом огортав її страх, що той тунель не дійде кінця і вона ніколи не вибереться до світла, а ще гірше — з невидимих у чорноті дверей, за якими містилося ще кілька майстерень художників, вистромиться чиясь недобра рука й потягне її, Наталю, хтозна-куди.
Вулиця дихнула свіжо й світло, голубого побільшало, посвітліли тьмяні блоки будинків, потеплішали білуваті, притулені під кутом лоджії, стали антрацитово-блискучими віконні шибки. Хлопчика з велосипедом кудись уже звіяло, натомість дівчинка в червоному комбінезоні вправлялася в їзді на роликах.
Наталя з заздрістю придивлялася, як дитина зграбно з'їжджає униз похилою заасфальтованою доріжкою. "І жодних тобі проблем!" — уже зовсім заздро подумала дівчина, в незбагненній недосяжності своїх двадцяти літ забувши, що і в дитячому віці існують свої складні проблеми.