А він широко засміється, поблажливо (він завжди краще від мене розумів Тичину) подивиться на мене, витягне "Соняшні кларнети".
І сонце, і голуби, і отруби фанфар. На деякий час, поки Гриць Чорний урочисто тримає у своїй білій, з довгими тонкими пальцями руці цю книжечку, я не слухаю ні Тичини, ні фанфар. Мій погляд лізе по довгих його пальцях, обмазує кожну шпоньку його чохлів, любується станом, чолом, носом. Волосся чорне, хвилясте, хильнулося назад і застигло. Чоло рівне, високе підтяте бровами дбайливо і розраховано. Як приємно, як дуже приємно, що Гриць мій товариш… мій приятель. Коли б я був Грицем, я ніколи не був би моїм товаришем. Хіба ж він мені рівня?
Йшов і думав. Хідник, побиті камені під ногами, каштани. Сюдою не їздили ні авта, ні трамваї. Це велике місто. А все-таки тут і хідники, і числа на будинках, і тонка панночка з парасолькою. Не тільки він, але й я був здивований. У нього застав Ліду. Вона сиділа на канапі блідувата, спокійна, дещо вилиняла. Коли подавав я їй обидві руки, вона встала. Я почувався навіженим, ніби щойно з потягу, який привіз мене з далекого краю на Україну. Хто б не вичитав у моїх очах радости, щастя, захоплення? Кожний предмет викликав буревій бажання обняти його. Лідині, порвані на пальчиках, рукавички, і ці розцілувати хочеться.
Гриць узяв мою гарячу руку, тріпнув нею. Він був, видно, збентежений, бо зараз відняв її і заховав у кишеню, так саме, як і ліву. Він ані не сміявся зі мною. Чоло хмуре, ніздрі носа нервуються.
– Чого ти не сядеш, – майже крикнув він Ліді. Вона якось крадькома, нето всміхалася, не то збиралася заплакати, і стояла…
– Сядь! Чуєш?… Раз, два, три – ступив до неї такими впертими кроками, ніби вона мала втекти. Але вона лише відступила від канапи і стала під стіною. Тоді він, суворий і рівний, не виймаючи з кишень рук і не вважаючи на мене, підійшов щільно до неї і припер її своїм животом до стіни.
Я остовпів. Моя Ліда, та, яку я боявся навіть поцілувати, та, якої різьблену богиню свято ношу в серці, та сама горда, свавільна Ліда, вона навіть не думала робити якийсь спротив. Вона не вирвалася, не розсердилася; не крикнула голосом, повним жагучого гніву: "Нахабо! Геть! Геть від мене з твоїм осоружним животом! Не смій торкатися!"
Ні. Цього не сталося. Більше того. Замісць того він ще кричав на неї. Вона за щось винна була. Вона майже залякано дивилася на нього, а опісля (хай тріснуть мої очі) я помітив, що з її колись небесно-синіх глибин зненацька викотилися і розсипалися по лицях великі сльозини. Вони котилися поквапом і, вирвавшись, падали. Падали скрізь: на груди, на живіт Гриця, бо рук він так і не видобув з кишені.
Я ж усе ще лиш дивився. Груди твердніли прикрим бажанням. Очі все більшали, і в них зажаріли вовчі огники. Зрошений дівочими слізьми, Гриць дещо видно, розм’як. Він зволив дістати з кишені одну свою ліву руку і незґрабно лівшуном ляснув її злегка кілька разів по засльозеній щоці.
– Стій! – вереснув я, згрибнувши в кулак карк приятеля. Передня шпонька його комірця відразу тріснула. Він сіпнувся назад і розкрячився.
В той час друга моя долоня зі зручністю акробата цяпнула і зім’яла в кулаці все його причиндалля спереду, починаючи від шовкової кравати до білої шкури грудей виключно.
– За що ти її?! – труснув я ним.
Він запручався. Він протестував. Я не смію втручатися в його "особисті справи". Чорт бери всі особисті справи. Мій кулак, який ніколи не відзначався скромністю моєї душі, майже любовно торкнувся його щелепів. Він крикнув і досить швидко клякнув додолу. Я ніколи й не сподівався, що він ані не спробує борикатися зі мною.
Перед моїм розжареним, лютим, осатанілим обличчям мигнула Ліда. Вона, видно, кинулася боронити нас. Я глянув на неї, глянув мигцем, побіжно. Глянув, як дивляться на ображених, на калік, на жебраків. Жаль пронизав моє серце і раптом з болем і зойком розбив, знищив там мою виплекану, горду богиню.
Пригадую, вирвався я з цієї хати, як вириваються заспані посеред несподіваної пожежі. Весна линула на мене хвилю свого сильного життя, і я відчув неймовірну міць. Хотілося зупинитися і полюбуватися собою. Очайдушні зойки мойого порваного сентименту ревіли ще в ухах, але назустріч перлася буревійна симфонія величньої, зоряної ночі. Твердо, кам’яно дудніла під ногами земля і, відбігши далеко, під розлогі соковиті каштани, перший раз по довгому і болючому часі, з насолодою закурив я свою задавакувату люлечку.