Стежка все більше петляла між дрібних валунів. Притримуючи камінчика (він зовсім не нагрівався, а, здавалось, усе холоднішав), зустрічаючись з очицями то тієї, то іншої дикої квіточки, прямувала далі.
У деревцях і квітучих кущах шумували бджоли (ану їх!), щебетали птахи. То тут, то там в камінні вигрівались ящірки. З-під ніг невідь-звідки вискочила яскрава зелена жабка. Софійка на мить зупинилась. Іти далі чи ні? Роззирнулась і мало не скрикнула від несподіванки. Знову жаба? Лиш тепер — велетенська і кам’яна: вершина скелі навпроти мала точнісінько її форму!
Ну гаразд, ще трошки, ще до отого шуму...
Зупинилась на високому березі, а внизу між крутющими скелями шумувала-вирувала ріка! їхня вишнопільська Кам’янка завше несла свої води спокійно й тихо, а ця — наче в горах!
Заворожена гулом води, не зразу почула мобільника.
— Де те’ носить? Тут усі вже не знають, що і ду’! — репетувало в слухавку Віку-кусиним голосом.
Леле, це ж могли без неї поїхати! Кулею помчала до автобуса. Лиш вибігаючи з останнього зеленого повороту, ще раз озирнулась і зачаровано прошепотіла, вийшло — просвистіла, бо якраз у дірочку прохолодного камінчика: "Я хочу сюди повернутись! Я хочу сюди повернутись!"
— Софко, якої крейзухи тебе понесло чорті-куди, замість стерегти пустий бус?! — першим напав на неї Кулаківський.
— Не схотіла здобутків цивілізації біля генделика, пішла шукати романтичних кущів, — багатозначно хіхікнула Іра Завадчук.
— Та хоч би й пішла, якщо припекло, — психував Кулаківський, — але ж якого бен-ладана кидати двері навстіж?!! Не врубаєшся, що мерса кожну секунду могли бомбанути якісь гопники?
— Ну не бомбанули ж, заспокойся! — відрізала розлюченому Вадові несмілива селянка Віку-куся.
Що ж, мінімум одну подружку Софійка точно має!
— Як заспокоїтись?! — загорлав уже до Віти Вадим. — У мене тут фотик з ейч-ді камерою і зумом стократним! Та в ньому мега-пікселів більше, ніж на твоїй голові кучеряшок!
— Не знаю, як її кучерики, а твої прямі звивини зараз так позакручую, що й пікселі полускають! — де не взявся Альбабарін.
Вад миттю зник у глибині салону, а Софійка полегшено зітхнула: от, і цей ашник — таки ж за неї!
— Угамуйтесь, діти, маємо бути поблажливі до Софійки, хіба не бачили, що її сьогодні вкушено якимось складчастокрилим? — поставила остаточну крапку в дискусії Ліда Василівна. — До речі, як твоя вавка?
Ще одна людина переймається Софійчиною бідою!
— На ось, купив зумисне для твоєї губи! З холодильника! Прикладеш — буде замість льоду! — Іваненко простяг Софійці пляшку з крижаною водою.
— Ой, спасибі, Дмитрусю! — мало не заплакала від зворушення, що має ще одне віддане серце!
— Нема за що! — відмахнувся Дмитро. — Лесі дякуй: це вона додумалась!
І Леся — теж її золота подружка!..
Автобус відчалив і поволі набирав швидкості. Коли пропливав мимо вивіски з уже закресленою назвою населеного пункту, Софійка прочитала: "Е-мі-ге-я". Отже, це було село Емігея! Дивна і мелодійна назва!
Звідки взялась така у цьому степовому краї? Наче Енеїда якась чи Одіссея...
Відчула, що камінчик нагрівся. Прийняла його, торкнулась губи і здивувалась: укус не болів, а припухлості — мов не було!
"Емігея! Емігея! Емігея!" — радісно співала душа.
5. ВОГНІВ ДОДАЄТЬСЯ
А воду з Дмитрикової пляшки просто вип’є. Аби не сталось, як застерігає Ліда Василівна, зневоднення організму. В Софійчиному випадку (не пообідала до пуття, тепер-от смокче всередині) — знечаєння та знебутерброднення.
Утім, голод настрою не псував. Бо у вікні показувано все нові й нові краєвиди. А що то за чудернацькі горби на полях? І он, і отам...
— То могили, або половецькі кургани! — оголосила Олена Гаврилівна.
— Ті, що на них і кам’яні баби стояли? — здогадалась дівчинка.
— Саме ті, — погодилась учителька.
— Ой, то, може, трапиться якась і з бабою? — Софійці аж дух забило від захвату.
— О, вони лише в Асканії-Новій зостались! — похитала головою Гаврилівна. — Але наш маршрут мимо неї проходить! До речі, цікаво: чи є в Асканії тушканчики? Я би їм свого подарувала!
— Кам’яні баби, Софійко, надто дорого коштують, щоб бути на волі! — вів своєї Дмитро (таки ж слідкує за їх, Софійчиною, розмовою). — Порозтягували їх, по закордонах порозпродували, та й на приватних дачах модно ставити...
Ох, і тут ця чорна археологія!..
— Мій Пустельний розказував, що його прабабуся в київському Ботанічному саду їх ще застала, в ярку валялись!
Усі здивовано зиркнули на Софійку, а вона злякано телепнула долонею себе по надкушеній осою губі:
— Пустельник — мій дядько Сергій...
Запала чемна мовчанка. Всі повідвертались до вікон і вдивлялись у нові могили: тепер їх було видно цілу вервечку аж до виднокола. Що ми знаємо про ці віковічні степи? Не земля — загадка!..
От і могили розтанули в далині. Саме час помріяти й подумати, що ж колись мав на увазі Дмитро, коли промовив ото: "Хіба ти не помічаєш, що насправді"?.. Мабуть: "Хіба ти не помічаєш, що насправді у моїх думках — тільки ти"... Або: "Хіба ти не помічаєш, що насправді я вже давно..." Ні: "...що я, відколи перейшов учитись до вашої школи... кохаю тільки тебе"...
Господи, він знову глянув! Чи здалося? Ні, таки ж дивився! І, заскочений, скоренько відвів очі. А Софійчине серце щасливо завмерло.
Чим далі, тим більше зелені краєвиди перетворювались на зелено-жовті. І це на початку літа! Правду казали в новинах, що Херсонщина потерпає від посухи!
— Та ще й клімат — напівпустельний! — уточнила Гаврилівна, і Софійчине серце стрепенулося: "Пустельник!" — Минаємо унікальну для України і ще зовсім не досліджену місцину: так звані Олешківські піски!
— Але ж тут кругом ліси? — здивувався Дмитрик.
— О, ліси насаджені, колись їх не було, старі люди ще пам’ятають піщані бурі, які тут завивали!..
Ого!.. Проте найбільше лякали пожежі. Отак просто, наче так і треба, то тут, то там уздовж дороги палали цілі шматки підліску! Іноді за димом не видно було шляху!
— Лідо Василівно, чого воно все так страшно горить? — час від часу відчайдушно допитувалась Софійка.
— Здебільшого людський фактор! — понуро знизувала плечима вчителька. — Десь вогнища не загасили, десь недопалка з автівки викинули...