— Можна Росяниця! — додала, коли всі "приземлились" Тепер уже присутні чманіли від її чистого, гірко-солодкого, як чорний шоколад з горішками, голосу.
— Можна й просто Рося! — усміхнулась так зворушливо, що всі готові були заплакати від захвату.
Ліда Василівна втерла очі кінчиком хусточки і, гублячись у словах, пишномовно завершила:
— Отже, Росю Підлісняк, приймаємо вас... тебе у свою дружну класну родину! Сідай за парту біля...
Біологічка шукала очима десь ближче до дошки, але Росава вказала на останню парту.
— Не турбуйтесь, я сяду на оте вільне місце! Можна?
Всі знову завмерли: Вадим ніколи нікого не впускав на свою територію і завжди був раком-самітником. Сідати поруч не сміли навіть
відмінники, і навіть під час контрольних: їм дозволялось тільки передавати шпаргалки. За спробу пересісти до нього дісталось по голові портфелем навіть Ірці, якій узагалі-то завжди дозволялося більше, ніж іншим.
Кулаківський поблід і войовниче напружився. Зараз як пошле неждану квартирантку!..
Де там! Виявляється, напружився для того, щоб пружиною підскочити й забрати рюкзака з сусіднього стільця, звільняючи місце.
— Падай! Тобто, я хотів сказати, плі-і-із! — прохрипів і закашлявся. Од хвилювання? Чи докурився хлопець до ручки?
— Сенк’ю-мерсі! — в стилі його іншомовного ‘будь ласка" відповіла новенька, і клас відрадно загудів на її прикол.
— О, задача на складання рівнянь? — радісно зиркнула на дошку. — Мій улюблений тип! Можна, запишу третю дію і запропоную інший варіант розв'язування?
"Усе! Це кінець! Гарна, ввічлива, дотепна... А ти почуваєшся гидким каченям... Ні, бридким марабу! — згадала потворну пташку в енциклопедії. — Поруч із красунею лебідкою. От тобі й на!"
Вадимової зради Софійка не переживе! Не стерпить навіть Дмитрикових поглядів, соромливо кинутих через Гі плече на останню парту, хоч би
як старанно при цьому розводився про якісь математичні закони!
6. МАРАБУ ЖИВЕ ДАЛІ
Сьогодні хай мама не відносить Ростика до баби Валі. Софійка ж до школи не піде, то заодно побуде з дитиною. Мама стривожено помацала доньці чоло. Але, розумничка, дозволила зостатись удома, коли дізналася, що Софійці, поки не загоїлось обличчя, між людьми некомфортно. Мама ніколи не пішла б до своїх школярчат навіть без макіяжу, а тим паче з такою... щокою!..
Ростик і Чорнобілка — єдині не лізтимуть у душу, не питатимуть зайвого. При них спокійно можна годинку-дві проридати в подушку (головне — не дозволяти братикові падати з висоти). Потім довго вмиватись у ванній, тільки не давати малому куштувати брусочки барвистого мила й видавлювати зубну пасту. Тоді стриміти в дзеркалі, розглядаючи набряклі повіки, розкислі від солоних сліз рани, і знов журитись, але вже насухо. О жах! Той шкідник умудрився порозсипати на Чорнобілку мамину пудру і напхати її собі
до рота! Нічого, залишки пудри збере назад у баночку, а Чорнобілку пропилососить. Ростикові, мабуть, пора заварити кашки.
В обідню пору з’являється Сніжана: вона відпрацювала в першу зміну і зайшла розрадити племінницю. Ростик заснув, можна нормально погомоніти.
— Тітусю, як жити далі, якщо у класі з’являється новенька учениця?
— Випадок сумний, але не клінічний! — весело туркотіла тітонька, оглядаючи Софійчину щоку. — О, вавка гоїться, хоч і повільно!.. Будь-яка новенька за кілька днів стає "старенькою", буденною і звичною!
— Але якщо у неї — вії-віяла, коса до колін, фігурка як у моделі, і — голлівудська усмішка?
— Гм, ситуація складніша, але теж виліковна! — тітонька зняла старий пластир і примостила до Софійчиної щоки свіжу примочку. — Дуже часто такі лялькові красуні виявляються пустушками й занудами!
— Але якщо вона дотепна і обожнює задачі на складання рівнянь?..
— Ти певна, що йдеться про одну й ту саму людину? — Сніжана вже милувалася розкладеною на дивані Софійчиною новорічною сукнею.
— На жаль, так.
— Навіть це не смертельної Такі дівчата в дев’яноста дев’яти відсотках — задаваки й грубіянки!
— Чемнішої дівчини світ не бачив! — аж застогнала Софійка.
— Ну, тихо, тихо! — обняла племінницю. — Поміркуймо! Колись у Половинчику ти заспокоювала мене прикладом царівни жаби... Прикиньмо, що в таких випадках роблять у казці?
Але скільки не думали, не могли згадати жодної, у якій би герой між розумною чемною красунею і менш розумною та не надто чемною, хоч і майже красунею обирав би друге.
— На крайній випадок залишається метод Попелющиної мачухи, — зітхнула тітонька. — Пригадуєш: вона ховала справжнє доньчине обличчя і силоміць запихала її ногу в маленький кришталевий черевичок?
Ні, тітонька таки здатна розрадити! Сміялися разом. Справді, у Софійки не так усе безнадійно!
— Іще не вечір! — запевняла Сніжана. — Ще повоюєм. І приглядайся уважненько: твоя красуня мусить проявити себе хоч якимось недоліком, ідеальних людей не буває!
Та й русалкова сукня в шафі й майже кришталеві — лазурові! — черевички (вони тепер стояли на найвиднішій полиці серванта) додавали надій.
7. Підступи тривають
Наступного дня затято не дивилась у Росавин бік. Хоч не дивитися було досить важко: та аж сяяла привітною вродою. Милувалися нею всі: школярі, вчителі, технічки. Навіть слюсар так роззявив рота, що мало не наступив на якогось п’ятикласника. А на перервах під кабінетом, у якому перебував 7-В, ніби випадково збиралися старшокласники. Не через Софійку, звісно: тепер ніхто не звертав уваги навіть на її щоку. Всі поривались побачити нову гімназійну зірку, і видно, що та зірка спопеляла на місці не одного юного гімназистика.
Дівчата й собі крутились коло новенької: набивались у подружки. І з усіма Рося була рівно-привітна. Кілька разів, щоправда, Софійка ловила Росавин погляд на собі, але чомусь раптово судомило щоку, тож відповісти на жодну з її прихильних усмішок не спромоглася. Та й не хотіла. Софійка єдина і близько не підступала до Підліснячки. Та й нащо підступати? Щоб різниця між ними ще більше впадала у вічі?..
Ну, ще Завадчучка дулась у самотині. З сережкою в нижній губі! Це була ознака найтяжчого
відчаю! Але марні старання! Пірсінгу не помічали не те що учні, а й учителі.
Хлопці ходили причесані й тихі. Навіть обзиватись не сміли перед такою дівчиною.