I
"Виставлений на публічну продаж грунт під нумером конскрипційним 29, власність Миколи Прача, вартості шацункової 150 ринських, ураз зі всіма господарськими забудованнями, зложеними зі стайні на одну корову і хліва на одну свиню, для заспокоєння вірительності Мортка Шіндера в сумі 40 ринських і коштів екзекуційних. Ціна виволання 150 ринських. Хто да вєнци?
Оце все викрикуючи захриплим горілчаним голосом, вичитував із подовгастого синявого пів-аркуша паперу возний судовий, що заразом сповнював службу заприсяглого ліцитатора. А прокричавши, прогримав кілька разів молотком о дошку, поставлену на колоді, що заступала місце урядового стола.
Хата і господарські будинки, про які, мов на сміх, говорилось у ліцитаційнім едикті, — то була одна нужденна халабуда, все під одною стріхою, на якій було більше зеленого моху, лободи та кропиви, ніж соломи, збудована з перегнилих драниць у вербових стовпах.
— Хто да вєнци? — повторив своїм русько-польським, нібито урядовим жаргоном возний. — Сума виволання 150 ринських.
Довкола стояло кілька селян у нужденних сіряках і солом’яних капелюхах, а також два-три пейсаті брудні жиди. Вони гуторили поміж собою, обзиралися по подвір’ї, де відбувалась ота подія, але на оклик возного ніхто не відповідав.
А на боці, коло розваленого плота, сидів на колоді сам Микола Прач, високий, може тридцятип’ятилітній чоловік, худий, як скіпа, з лицем, зіссаним нуждою й недугою. На колінах у нього сидів хлопчик-п’ятиліток, тулячись до вітця і з ляком позираючи на чужих людей перед хатою. А побіч нього стояла його жінка з меншою дитиною на руках і запаскою обтирала сльози.
— Хто да вєнци? — кликав возний, обзираючись. На те приступив до нього жид, сам-таки Мортко Шіндер і, лівою рукою діткнувшися ярмурки на своїй голові, сказав:
— Ни, пощо, прошу пана, давати вєнци? Я дам сорок.
— Мортко Шіндер дає сорок; хто да вєнци? За першим разом! — кликав возний.
Ніхто не обзивався.
— За другим разом!..
Усі мовчали, чути було тільки, як глухо хлипала Прачиха.
— За третім разом!
Голосні удари молотка о дошку були відповіддю на той оклик. Мортко Шіндер за свої 40 ринських став властителем грунту й газдівства, отаксованого на 150 золотих ринських, а вартого щонайменше 200 зол[отих] ринських.
— Ну, ти, дурний хлоп, — обернувся він до Миколи. — Не казав я тобі, загодися зі мною, віддай мені половину твого грунту? А тепер, видиш, я маю цілий!
— Бог тебе покарає за нашу кривду, ти, п’явко людська! — крикнула, заходячися від сліз, Прачиха.
— За що мене має бог карати? Що я не по правді робив? Тебе саму най бог карає, ти, паскуднице, ти! Зараз мені забирайся з мого обійстя!
Прачиха живо обтерла сльози і хотіла ще щось сказати Морткові, але Прач махнув на неї рукою і сказав зломаним, глухим голосом:
— Дай йому спокій! Що вже тепер говорити? Нічого не врадимо! Бог нас покарав, бо така його воля… Нехай і так буде! Ходім!
Він устав, узяв за руку хлопчика і пішов, а за ним, розливаючись слізьми, пішла й його жінка з малою дитиною на руках.
— Отак, куме, вже знов одного газди не стало в громаді, — гуторили між собою селяни на оборі.
— Га, видно, якийсь допуст божий на мир християнський!
— Ей, говоріть, "допуст божий"! — сказав один, трохи порядніше вбраний від інших. — От нарід сам собі винен, та й годі!
— Ей, куме, куме, — відповів перший, — не говоріть так. Добре то, що вас бог поблагословив, біди не знаєте. А бідний, то нехай і найпорядніший буде, то таки двох у одну сорочку нараз не вбере.
— Те-те-те, — відказав багатший, — також пуста балаканина. Робити треба більше, рук прикладати!
— Ой, чи ж то, куме, бідний не робить, аж йому не раз очі з голови лізуть… Але що то все поможе? От тепер ми тут стоїмо, а хіба ми знаємо, чи й на нас котрого завтра не спаде те саме, що нині спало на Миколу?
— Таке, таке, — відповів багатший. — Не бійтеся, доброму, порядному ніколи таке не станеся, а все якомусь ледащо, як ось сему Миколі! Говоріть, що хочете, а я все своєї буду, що він сам собі винен!..
II
Світ широкий, а де в нім подітися бідному, беззахисному?
Микола Прач ішов долі селом, мов сновида, а жінка йшла за ним, ридаючи та заводячи, мов за вмерлим. Був парний літній день. Люди робили в полі, і по селі нікого не було видно. Далі жінка підбігла і порівнялася з чоловіком.
— Миколо, куди ти йдеш?
— До Свічі, — відповів той понуро.
— Боже мій, що ти кажеш?
— Ну, а куди ж тепер іти? Іншого виходу нема…
— Най нас бог боронить від того, Миколо. Не говори так! Ади, ось ту жиє моя тітка, ходімо до неї, будемо літом робити, а зиму якось перекалатаємо.
— А відтак?
— Відтак… відтак знов будемо робити і чей якось прожиємо між добрими людьми.
— Добрими?.. Ну, ну, варто між ними жити! Ні вже, нічого з того не буде.
І Микола пустився йти далі. Жінка задержала його за руку.
— Бійся бога, чоловіче, що ти хочеш робити? Адже се гріх великий! А мене ж на кого лишиш? А діти?..
— А живши, що я тобі й дітям поможу? Дурна, пусти мене!
Але вона не пускала і конче тягла його через місток на тетине подвір’я.
— Знаєш що, — сказав нарешті Микола, — коли хочеш, то йди до тітки…
— А ти?
— Я не піду.
— Чому?
— Я не можу ані одної хвилі жити в тім проклятім селі! Коли силою задержиш мене, то повішуся. Тож ліпше пусти.
— Але куди ж ти підеш?
— Піду на заробок, на Людвіківку до тартаку.
— До тартаку? Господи небесний, таже ти слабий, як комар! Що ти там зможеш робити?
— Не бійся, щось уже знайду. А там тепер треба робітників, то приймуть.
— А коли ж вернеш?
— Як зароблю стілько, аби викупити своє добро від того проклятого жида. Борше ні.
Вона витріщила на нього здивовані очі і тривожно гляділа йому в лице.
— Миколо, що ти кажеш?
— Що чуєш.
— Але ж то…
Не могла докінчити, в горлі щось давило її, мов камінь.
— Коли буде, то буде, але мусить бути. Або зароблю, або згину, — що мені по такім життю!
Він поцілував жінку й дітей і повільним нетвердим ходом пішов далі гостинцем. Вона, плачучи, гляділа за ним з містка, поки не щез на скруті за горбочком.
III
Рік минув від того дня. Знов літо. З погідного неба сонце сипле гарячим промінням на високі лисі гори, на зелені мочарки над рікою, на фабричні забудовання Людвіковецького парового тартака. Свіча бурлить і розбивається о круглясте каміння; на необрубаних горах мліють смерекові ліси, повиті прозорою синявою млою. Серед кітловини стримить сама фабрика, зі всіх боків обсаджена високими стосами грубих ботюків, мов величезним сірим муром. З червоного комина бухає дим і розлягається проразливий свист; у нутрі фабрики чути скажений клекіт, писк, скрип і ляск парової машини, перемішаний з оглушливим шумом води і криком робітників. А в віддалі на вершках гір лунає тут і там цюкання топорів та хрускіт зрубуваних величезних смерек.