***
Не багато таких славних і веселих хвиль було в нашій історії, як рік 1648 і кілька дальших років. Увесь український нарід під проводом свого "батька" Богдана Хмельницького піднявся проти ворожої кормиги. По всій Україні від Січи аж до Львова пройшов Хмельницький, розбиваючи і розгоняючи польське військо раз за разом. Ні одного шляхтича, ні одного жида, ні одного ксьондза-єзуїта не стало на Україні. А з ними не стало і гіркої панщини, що на ній мучився нарід щотижня через шість днів, та ще і в неділю; не стало безправств та безкарних насильств поневолених хлопів; не стало диких переслідувань прадідної віри, православної. Український нарід, вибившися збільш як столітньої неволі став знов паном у своїй хаті. І залунала тоді по всій широкій нашій землі одна весела пісня:
"Та не має лучше, та не має краще.
Як у нас на Вкраїні".
Але так було не довго. Приборкана Польща стала знов по троха підносити голову. Татари, що дотепер помагали Хмельницькому, зрадили та стали нищити Україну, а й Москва тайком спомагала Польщу, бо вона боялась сусідуваня самостійної української держави. До того й сам Хмельницький, впрочім незвичайно спосібний проводир та організатор, не мав досить ясного політичного світогляду, та хитався на всі боки. В тім нічого дивного: він був дитиною свого на роду, а тоді український нарід стояв під зглядом культури не так, як нині і не мав потрібного розуму політичного: знав скинути з себе те, що було для нього погане, але не знав, як здобути собі те, що йому потрібне.
От і Хмельницький, оглядаючися на всі боки за союзниками, заключає в кінці 1654 р. в Переяславю спілку з Москвою, бо вона дотепер ще найменше ворожо виступала проти України. Цар присягою прирік шанувати права України, що мала остати осібною державою з виборним гетьманом та власною управою. Також зобов'язався цар боронити України проти Польщі. І так Україна увійшла в залежність від московських царів, в якій остає до нинішнього дня.
Однак козаки швидко побачили, що Москва не гадає шанувати з присяжених прав України, але починає обмежувати вольности народні. Тому стали робити заходи, щоби відорватися від Москви, а Польща не могла переболіти втрати богатого краю, пишної України, і розпочати нову війну. А що найважніше, в український нарід вступив той найтяжчий зі всіх проклятий ворог, настало роз'єднання, незгоди, сварні. Забув нарід те, що сам колись співав про свою давню козацьку єдність і солідарність:
"Тим то і стала славна страшенна козацька сила,
Що в нас, панове молодці, була воля і дума єдина".
По смерти Хмельницького тої однодушности не стало і народна борба й оборона не могла остатися. Притім не було ніякої організації та серед народної темноти не було ясної свідомости того, чого властиво нарід хоче та до чого має прямувати. До того всего народне тіло було знесилене безнастанними війнами та повстанями, а тут ворог зі всіх сторін став напирати.
І настали дуже сумні часи для України. Сам нарід назвав ті часи "руїною", бо тоді нашу землю зруйновано цілком. Польща, Москва, а відтак і Туреччина стала битися за Україну, кожна хотіла загарбати собі сю колись "медом і молоком текучу" землю. Мов хижі звірі роздирали українську землицю, руйнували, ділилися, якби своєю.
Андрусівським договором 1667 р. розпаювали Україну між себе Москва й Польща. Москва взяла собі весь край по лівім боці Дніпра, Польща забрала правобічну Україну. На московськім боці, заведено поволи кріпацтво, а на правий беріг, винищений та вилюднений довгими війнами й походами чужих військ стали знов один за другим напливати з Польщі пани, жиди й ксьондзи.
Відтак наступив другий поділ України. Умовою з Бахчисарою віддерла кусень нашої землі й Туреччина, хоч правду сказавши, не було над чим сваритися, бо цілий правий беріг — се було поле безнастанної війни, розграблено трьома ворожими військами, попалено, зруйновано, знищено. Правобережна Україна стала німою, безлюдною пустинею. Хто не згинув, той утік; лиш дикі звірі блукалися виючи та вишукуючи трупів.
І кривавими сльозами заридав український народ над нещасною долею своєї батьківщини. Він також блукався мов вівці без гідного проводу, бо його гетьмани, се переважно не були щирі патріоти, але наймити московського царя та польського короля. Нарід вправді мав право сам вибирати собі гетьманів, лиш цар чи король їх відтак потверджували. Але нарід був так темний і так не розумів свого інтересу, що дуже часто піддавався хитрим агітаціям або й пострахови Польщі та Москви і в несвідомості вибирав не ревних проводирів та оборонців, але ворогів собі і зрадників. І так Москва й Польща побивала Україну таки власними її синами; пустити брата на брата, се був найліпший спосіб, нищити противника.
Яка-ж подібна ся історія до нинішнього нашого життя! Та-ж і нині ворог так часто водить за ніс наших людей і спонукує їх добровільно зрікатися своїх прав, та-ж і нині ворог живає добре випрактикованого способу, винайшовши собі все якесь нове сторонництво між нами і пускаючи його на весь нарід розбиває так народну єдність і відпорність. А яка-ж історія повинна була дечого нас навчити!
Отак було і в тих тяжких часах перед 200 роками з накладом. Український великан, що колись був пострахом Туреччини, Польщі й Москви, нині лежав під ногами тих ворогів, і навіть не годен був рушитися до оборони. Власні його діти блукали безрадні, а гетьмани пішли на службу чужим богам, або боронили лиш своїх інтересів.
Але прецінь і на тім темнім шклі появляються від часу до часу світлі постаті, виступають люди зі щирими демократичними поглядами та більшими спосібностями організаторськими; стають на переді народа проводирі, що більше або менше успішно підносять поломаний прапор Хмельницького і боряться чесно і завзято за предківську славу та добру долю України.
До тих визначних народних лицарів з тих часів належить і Семен Палій. Його ім'я світлими красками записане в сумній історії "Руїни", та й у народа живе в пам'яти по нинішні часи в численних піснях і переказах.
Семен Палій родився на Україні в Батурині по р. 1650. По батьках звався він властиво Гурко, але пізніше козацьким звичаєм прозвали його Палієм, чи то від того, що палив панські замки, чи тому, що мав боротися раз з самим чортом, вицілив в него і чорт займився полумінню. Так бодай розказував собі нарід про сего бравого козарлюгу.