— Не знаю, — сказала Керрі,— мені щось зовсім погано.
Керрі все тулилася до пічки, її трусило, і вона лягла в ліжко зовсім хвора. Вранці в неї був сильний жар.
Мінні дуже перелякалась і ніжно піклувалася про сестру. Гансон висловив думку, що їй, мабуть, краще на деякий час повернутись додому. Коли вона встала через три дні, то було ясно, що місце на фабриці вона втратила. Зима ось-ось настане, вона не має теплого одягу, а тепер ще й лишилась без роботи.
— Я не знаю, що робити, — сказала Керрі.— У понеділок я піду в місто, пошукаю, може, вдасться що-небудь знайти.
Та цього разу її зусилля були марні. Одяг її не пасував до пізньої осені. Останні гроші було витрачено на капелюшок. Три дні блукала вона по місту, дедалі більше впадаючи в розпач. Атмосфера в квартирі стала зовсім нестерпна. Щовечора її охоплювала відраза на саму думку, що треба туди вертатись. Гансон зробився холодний як лід. Керрі розуміла, що це не може тривати довго. Скоро їй доведеться все кинути і повернутись додому.
Весь четвертий день вона проходила по місту, позичивши в Мінні десять центів на сніданок. Марно шукала вона хоч якоїсь роботи, заходячи в найбільш непривабливі місця. Вона навіть зайшла до маленького ресторанчика, у вікні якого побачила об'яву, що є місце офіціантки, але їй відповіли, що потрібна досвідчена дівчина. Украй пригнічена, Керрі пробиралася крізь густий натовп чужих їй людей. Раптом чиясь рука схопила її вище ліктя і повернула навкруги.
— Оце-то так! — промовив хтось.
З першого ж погляду Керрі пізнала Друе. Його рожеві щоки аж пашіли. Він ніби випромінював сонячне світло і чудовий настрій.
— Як справи, Керрі? — промовив він. — А ви гарненька, нівроку. Де ж ви були весь час?
Від нього віяло такою щирою привітністю, що й Керрі одразу почала усміхатись.
— Я була дома, — сказала вона.
— А я ще здалеку, через вулицю, вас побачив. Мені одразу здалося, що це ви. Я саме збирався вас провідати. Як же все-таки ваші справи?
— Добре, — відповіла Керрі, все так само усміхаючись.
Друе кинув на неї погляд і вирішив, що це не так.
— Ну гаразд, — сказав він, — мені б хотілося з вами поговорити. Ви нікуди зараз не поспішаєте?
— Зараз ні,— відповіла Керрі.
— Давайте зайдемо кудись, перекусимо. Ах, який же я радий, що знову вас бачу!
Вона відчула таку полегкість в його присутності, зігріта його веселістю і увагою, що згодилась охоче, вдаючи, проте, ніби вагається.
— От і чудово, — сказав він, беручи її під руку, і стільки товариської щирості було в цих словах, що вони зовсім розтопили її серце.
По Монро-стріт вони дійшли до старовинного ресторану "Віндзор" — просторого, затишного, де добре годували й чудово обслуговували відвідувачів. Друе вибрав столик біля вікна, звідки можна було спостерігати швидкоплинний натовп. Він любив мінливу панораму вулиці, любив за обідом бачити інших і щоб його бачили.
— Ну що ж, — мовив він, коли вони обоє зручно посідали за столиком. — Вам що замовити?
Керрі переглянула велике меню, подане офіціантом, не спиняючись ні на чому. їй дуже хотілося їсти, і назви страв
ще більше розпалювали її апетит, але вона помітила, що ціни дуже високі.
"Смажене курча — сімдесят п'ять центів".
"Філе з грибами — один долар двадцять п'ять центів".
Їй доводилося чути про всі ці страви, але не вірилося, що вона сама повинна їх замовляти.
— Почекайте, зараз ми це владнаємо, — вигукнув Друе. — Гей, офіціанте!
Кремезний, круглолиций негр наблизився до них і шанобливо схилився.
— Філе з грибами, — замовив Друе. — Фаршировані помідори.
— Слухаю, сер, — сказав негр, киваючи головою.
— Смажена картопля.
— Слухаю, сер.
— Спаржа.
— Слухаю, сер.
— І кава.
Друе повернувся до Керрі.
— Я зранку нічогісінько не їв. Я щойно приїхав з Рок-Айленда і саме збирався йти обідати, як побачив вас.
Керрі тільки всміхалась.
— Що ви робили весь час? — вів він далі.— Розкажіть мені все докладно. Як ваша сестра?
— Вона здорова, — мовила Керрі, відповідаючи на останнє запитання.
Він уважно подивився на неї.
— А ви часом не були хворі?
Керрі кивнула головою.
— Подумайте, яка прикрість! У вас і справді не дуже добрий вигляд. Я зразу помітив, що ви трохи бліді. Що ж ви робили весь цей час?
— Працювала, — сказала Керрі.
— Справді? Де ж це?
Керрі розповіла.
— "Роде, Моргентау і Скотт"? Так, так, я знаю цю фірму. Це тут, далі, на П'ятій авеню, правда? Це скупенька компанія. Що примусило вас піти туди?
— Я не могла знайти нічого кращого, — одверто призналася Керрі.
— Це ж просто обурливо! — заявив Друе. — Вам не слід працювати у цих людей. У них там майстерня зараз же за крамницею, ззаду, правда ж?
— Так, — підтвердила Керрі.
— Це несолідна фірма. Така робота вам не пасує.
Він балакав не вгаваючи, розпитував Керрі, розповідав про себе, пояснював, який це гарний ресторан, поки не з'явився знову офіціант, несучи на великому підносі гарячі, апетитні страви. За обідом Друе показав себе вельми галантним кавалером. Він мав чудовий вигляд з ножем і виделкою в руках, за застеленим сніжно-білою скатертиною столом, заставленим срібним посудом. Коли він розрізував м'ясо, його персні так блищали, що, здавалось, вони ось-ось заговорять. Новісінький костюм приємно шелестів, коли він простягав руку до страви, передавав хліб або наливав каву. Він накладав Керрі повну тарілку, і, зігрівшись душею й тілом, вона вся аж засяяла. Він був із тих, кого звичайно називають чудовим хлопцем, і зовсім зачарував її.
Ця маленька завойовниця долі сприйняла несподіваний поворот на краще зовсім спокійно. Вона почувала себе трошки ніяково, але атмосфера великої зали підбадьорювала її, а натовп добре вдягнених людей за вікном викликав у неї захоплення. Що то мати гроші! Як приємно приходити сюди обідати! Щасливий цей Друе — роз'їжджає в поїздах, гарно одягається, він такий сильний і обідає в чудових ресторанах. Друе справді поважна людина — просто дивно, що він так по-дружньому і з такою увагою ставиться до неї.
— Виходить, ви втратили роботу через хворобу? — сказав він. — Що ж ви тепер думаєте робити?
— Шукатиму, — відповіла Керрі, і по очах її можна було прочитати, що в неї промайнула згадка про злидні, які переслідуватимуть її поза стінами цього ресторану невідступно, мов голодний пес.