16
Козельцов, перш ніж іти до своїх офіцерів, пішов привітатись із своєю ротою й подивитися, де вона стоїть. Бруствери з турів, фігури траншей, гармати, повз які він проходив, навіть осколки й бомби, об які він спотикався дорогою,— все це, безперестанку освітлюване вогнями пострілів, було йому добре знайоме. Все це яскраво врізалося у нього в пам'яті три місяці тому, протягом двох тижнів, які він, не виходячи, пробув на цьому самому бастіоні. Хоч багато було жахливого в цьому спогаді, якась принадність минулого домішувалася до нього, і він із задоволенням, начебто приємні були проведені тут два тижні, впізнавав знайомі місця та речі. Рота була розташована по захисній стінці до шостого бастіону.
Козельцов увійшов у довгий, зовсім відкритий з боку входу бліндаж, в якому, йому сказали, стоїть дев'ята рота. Буквально ноги ие було куди поставити у всьому бліндажі: так у ньому від самого входу повно було солдатів. З одного боку в ньому світила лойова крива свічка, яку, лежачи, тримав солдатик. Другий солдатик по складах читав якусь книжку, тримаючи її біля самої свічки. В смердючому нів-світлі бліндажа видно було підведені голови, що жадібно слухали читця. Книжка була азбука, і, входячи в бліндаж, Козельцов почув таке:
— "Страх... смер-ті є природже-не почуття люди> ни".
— Здійміть із свічки! — мовив голос.— Книжка гарна.
— "Бог... мій..." — продовжував читець. .
Коли Козельцов спитав фельдфебеля, читець замовк, солдати заворушилися, закашляли, за сякались, як завжди після стриманої мовчанки; фельдфебель, застібаючись, підвівся біля групи читця і, ступаючи через ноги й по ногах тих, яким нікуди було прибрати їх, вийшов до офіцера.
— Здрастуй, брате! Що, це вся наша рота?
— Здравія бажаєм! З приїздом, ваше благородіє! — відповів фельдфебель, весело й приязно дивлячись на Козельцова.— Як здоров'ям поправились, ваше благородіє? Ну, і слава богу! А то ми без вас скучили.
Видно тепер було, що Козельцова любили в роті. В глибині бліндажа почулися голоси: "Старий ротний приїхав, що поранений був, Козельцов, Михайло Семенович", і т. п.; дехто навіть підсунувся до нього, барабанщик привітався.
— Здрастуй, Обанчук! — сказав Козельцов.— Цілий? — Здорові були, хлопці! — сказав він потім, підвищуючи голос.
— Здравія бажаєм! — загуло в бліндажі.
— Як живете, хлопці?
— Погано, ваше благородіє: замучує француз,— отак дурно б'є з-за шанців, та й годі, а в поле не виходить.
— А може, на моє щастя, бог дасть, і вийде в поле, хлопці! — сказав Козельцов.— Уже мені з вами не вперше: знов поб'ємо.
— Раді старатись, ваше благородіє! — сказало кілька голосів.
— Що ж, вони справді сміливі, їх благородіє І страх які сміливі! — мовив барабанщик неголосно,
але так, що чути було, звертаючись до другого солдата, начебто виправдуючись перед ним за слова І ротного командира й переконуючи його, що в них нічого нема чванливого й неправдоподібного.
Від солдатиків Козельцов перейшов у оборонну казарму, до товаришів-офіцерів.
17
У великій кімнаті казарми було тьма люду: морські, артилерійські й піхотні офіцери. Одні спали, другі розмовляли, сидячи на якомусь ящику й лафеті фортечної гармати; треті, утворюючи найбільшу за складом і найгаласливішу групу, сиділи на підлозі, на дпох розстелених бурках, пили портер і грали в карти.
— А! Козельцов, Козельцов! добре, що приїхав, молодець!.. Як рана? — почулося з усіх боків. І тут видно було, що його люблять і раді з його приїзду.
Потиснувши руки знайомим, Козельцов приєднався до гамірної групи, що склалася з кількох офіцерів, які грали в карти. Між ними були теж його знайомі. Вродливий, худорлявий брюнет, з довгим, сухим носом і великими вусами, що продовжувались від щік, банкував білими сухими пальцями, на одному з яких був великий золотий перстень з гербом. Він метав прямо й неакуратно, видимо чимось схвильований і тільки бажаючи здаватися недбалим. Біля нього, з правої руки, лежав, спершись на лікоть, сивий майор, уже добре напідпитку, і з афектацією байдужності понтував на полтинику і зразу ж розплачувався. З лівої руки навпочіпки сидів червоний, з пітним обличчям офіцерик, вимушено усміхався й жартував, коли били його карти; він ворушив безперестанку одною рукою в порожній кишені шаровар і грав великою маркою, але, очевидно, вже не на чисті, що саме й дратувало вродливого брюнета. По кімнаті, тримаючи в руках велику пачку асигнацій, ходив лисий, з величезним злим ротом, худий і блідий безвусий офіцер і все ставив ва-банк готові гроші й вигравав.
Козельцов випив горілки й підсів до гравців.
— Ану понтирніть, Михаиле Семеновичу! — сказав йому банківник.— Силу грошей, надійсь, привезли.
— Де в мене грошам узятися! Навпаки, останні в місті розтринькав.
— Як же! нагріли, певне, кого-небудь у Сімферополі.
— Справді, мало,— сказав Козельцов, але, видимо не бажаючи, щоб йому вірили, розстебнувся й узяв до рук старі карти.
— Спробувати хіба: чого на світі не буває! і комар, бува, що, знаєте, які штуки витинає. Випити тільки треба для сміливості.
І невдовзі, випивши ще три чарки горілки та кілька склянок портеру, він був уже цілком у настрої всього товариства, тобто в тумані й забутті про дійсність, і програвав останні три карбованці.
За маленьким спітнілим офіцером було записано сто п'ятдесят карбованців.
— Ні, не щастить,— сказав він, недбало готуючи нову карту.
— Потрудіться прислати,— сказав йому банків-ник, на хвилинку перестаючи метати й поглядаючи на нього.
— Дозвольте завтра прислати,— відповів пітний офіцер, встаючи і ще більше перебираючи рукою в порожній кишені.
— Гм! — промимрив банківник і, злісно швиргаючи направо, наліво, докидав талію '.— Одначе так не можна,— сказав він, поклавши карти,— я бастую. Так не можна, Захаре Івановичу,— додав він,— ми грали на чисті, а не на запис.
— Що ж, хіба ви сумніваєтеся в мені? Дивно, справді!
— В кого накажете взяти? — пробурмотів майор, що дуже сп'янів на цей час і виграв десь карбованців з вісім.— Я прислав уже понад двадцять карбованців, а виграв — нічого не одержую.
— Де ж і я візьму заплатити,— сказав банківник,— коли на столі грошей нема?