Поруч із кіньми, зі сну обнімаючи їх за шиї, на свитах і сіряках, підмостивши під голови сідла, хропли козаки-вершники, а козаки-піхотинці обводили табір суцільним ровом. Було їм там тісно, і вони поспішали. Схилені спини в рову
перегиналися під зорями, наче хвилі, а темні чубаті голови ходили, наче темні дзвони. Одні копали, а другі нагрібали вали. На стікаючих водою валах гармаші з Наливайком дулами на Лубни, на луг і на степ лаштували гармати. Вийшли з табору і жінки. Низьким півколом, покрадьки, по коліна у рясці, тьмяно зблискуючи серпами, вони жадібно жали над Сулою молоду осоку та молодий очерет. За жінками у світлих прокосах чувся хлюпіт дітей. Діти складали водою пахнуче жниво в оберемочки та снопи і, перелізаючи в табір через вози, бігли віддавати його знесиленим коням. Козаки ж реєстрові посмоктували люлечки-носогрійки, купчилися зокола намету гетьмана Лободи, й поміж їхніми сидячими гуртами глухо терлося мовчання. Від того мовчання Куріпочці пахло жаб'ячою м'ятою — духу її Куріпочка не любив і боявся.
З темені перед ним удруге з'явився той самий хлопчик, і аж тепер Куріпочка пізнав у ньому Василька, того Василька, що любив кавуни і очі в якого золотіли на все лице. Василько знову поклав перед ним оберемочок осоки, затим дістав з-за щоки яєчко водяної курочки, покрутив поміж пальчиками, похвалився перед Куріпочкою, підтягнув шлеєчку на плече і з мочара на мочар знову пострибав за церкву у темінь.
Василько побіг, а на копито Куріпочці з осоки виліз равлик. Він причвалав із власною на спині хаткою, що вона, як для Куріпочки табір, правила йому і за фортецю. Синіми ріжками на Куріпоччинім копиті равлик узявся прикочувати до себе росу. Вона була кругла, як ніч, біла, як рисове зерно, і через те важкенька. Підкотивши росу до губок, равлик припав до неї і пив її, пив; коли ж допивав до половини, з того боку Сули до Куріпочки донеслося дихання невидимих із ночі польських коней. Саме в цей час до нього підди-бав Наливайків Резі. Він дослухав те чуже хоркання чужих коней, ліг обіч Куріпочки й темно заплющив очі. Куріпочка ж слухав далі: разом з натужним хорканням почулось іще й вищання коліс, передзвін стремен і лякливе бряжчання зброї — то підійшло головне військо Жолкевського. Воно ще довго вовтузилося на тих кручах-горбах над Сулою, а коли вмостилося, Куріпочка звідти почув, і не лише почув, а й розібрав притишені голоси бойових польських коней. "Он вони стали під нами у низині за Сулою на Солониці, — балакали польські коні. — І серед них той самий Куріпочка, що від нього неможливо втекти, а коли утікає він, то його неможливо догнати. Тепер ми нарешті його завоюємо і разом із сотником Петром Жбуром продамо туркам у полон!.." — "Не продасте, бо не завоюєте! — з табору через Сулу відповів польським коням Куріпочка. — Ми з моїм господарем сотником Петром Жбуром по половах ходити не будемо, бо ви нас ніколи не завоюєте, ми — душі вільні!.."
Резі біля Куріпочки придрімав, коли в лоба йому влупився, заґавившись, вогкий із темені хрущ. Резі зірвався на ноги і заіржав. Він подумав, що його вбито. Куріпочка пирхнув і заспокоїв Резі, бо від хрущів, коли вони б'ються об коней, коні не помирають. Резі вгамувався, та лягати більше не захотів, і його під червоним місяцем біла грива відливала червоною міддю над Куріпочкою до ранку.
Удосвіта на постріл від козацького табору з'явилися польські дозори, їхні голови і голови їхніх коней завиринали з туманних очеретів і лоз. Зі жвавих пересувань дозорців зробилося видно, що до Жолкевського підійшли свіжі команди жовнірів. Козаки з-за возів лише виглядали — табір зачаєно пе-редихував, він поволеньки набирався сил. Коли посвітлішало й туман поприліг, став коню до колін, з лугу і степу випірнули загони Ружинського, Струса та Вишневецького. Вони, як і вчора, перед козаками засвідчилися і не напали, вони лише показалися, що вони є, і попримирали за терновищами та глодом. Лише червоний жупан Кирика Ружинського на білих квітучих тернах горів іще червоніше. Червоніше, аніж тоді, коли Наливайко його скупав під Білою Церквою в Росі при такому ж легенькому туманцю...
На притихлому з ночі горбі сидів на коні Жолкевський. Його малинова під підборіддям брошка на драповому кунтуші іскрила через Сулу на козацький табір гострим вогнем. Обіпершись руками на гриву коня, Жолкевський згори дивився на обережний табір. Жолкевський бачив: наливайківці з Наливайком і реєстрові козаки гетьмана Лободи ташувалися окремими кишлами. Спільна для них була лиш їхня похідна церква, що золотіла хрестом над усіма ними. Помітивши той золотий православний хрест, патер дон Комулео, що разом із князями та полковниками чипів у свиті Жолкевського, зашнурував губи до посиніння. Та не сказати Жолкевському про те, що його вразило, Комулео, як завжди, не міг. Він підступив уже було до нього конем, розшнурував нежонаті губи, та Жолкевський блиснув до патера брошкою так, що той лише по-яструбиному к'якнув і замовк, як мовчить до пори ядро, забите в дуло гармати. А гармаші, як і драгуни, і гусари, вже були наготові. Драгуни і гусари вже рихтувалися внизу під Лубнами перейти підправленим за ніч мостом на козацьку боковину ріки. Ополченці, ландскнехти та пікінери й команди чиншової шляхти на тому боці вже темніли і шикувалися там до бою. За ними, попліч з гайдуками Ходкевича, Буйвіди й Огінського, бовваніли полки Потоцьких, загони братів Пшерембських, Курцевича, Стані-славського, Фредра, Собеського, Бекеша, Чарниковського, Плесневецького, Заславського, Горностая, Рурського, Тар-навського, Білецького і Сладковського з кіньми, шаблями, рушницями, списами — всі вже були на тій стороні.
Жолкевський оглянувся на свої гармати: з глиняних круч так само, як він згори, вони холодними жерлами дивилися на зачаєний табір. Поруч із купами ядер і рядами жаровень, де напікалися ключки, горбатіли за роботою гармаші та їхні підручні. Жолкевський перехрестився і махнув гармашам рукою. Повітря здригнулося. З круч разом із гніздами стрижиків обвалилася в берег глина. З вишень над Сулою рясніше западав цвіт, а коні гостро застригли вухами.