А поза тим князь у шубі дрімав на кручі, жовто-бурий Месія зливався з прибережною жовтою глиною, шкварками запахло дужче, і Наливайко, лежачи по губи в воді, потихеньку роздивлявся Жолкевського. Для Наливайка Станіслав Жолкевський був прикладом, як треба жити: як вірний і талановитий пес на цепу стереже свою хату, біга по колу навколо неї, так і Жолкевський з півночі та півдня, із заходу та сходу стеріг свою Річ Посполиту. Де які німці, шведи, турки чи росіяни — там проти них на чатах Жолкевський. Для нього не було дня. Для нього не було ночі і пори року. Військо своє він завжди тримав у сідлі... "Та для того, щоб стерегти, треба мати що стерегти". І гіркота затоплювала Наливайка... Роздивляючись з води польського гетьмана, Наливайко пригадував, коли він бачив його востаннє. А було у тому ж таки Туринцю, пізно ввечері за вечерею, коли князь Василь уже пішов до подушки, гості похилили на стіл між пляшками глиняні голови, а їхній господар Жолкевський, обійнявшись з Нали-вайковим братом отцем Дем'яном, під оленячими на стіні рогами ревли на пару бас у бас: "Ой чого ж ти, дубе, на яр похилився, молодий козаче, чом ти зажурився?.."
Жолкевський вибрів з Дністра, підійшов до гусарів, підняв з попони сулію, надпив з неї вина і заїв мамалиґою. Поки сулія бовталася по руках, хтось із гусарів, ухняпившись у горішній Дністер, сказав:
— Пане польний гетьмане, гляньте! Що за воно? Чорне, кругле і пливе! Бобри не бобри...
З верхів'я Дністра, збиваючись течією під береги, то впірнали, то випірнали, мов чорні боброві голови, чорні чернечі каптури. Спливали вони важко й повільно, ніби роздумували, до якого їм берега приставати — до Жолкевського чи Наливайка?
Жолкевський здвигнув плечима, взяв передану йому сулію, ковтнув з неї ще і, не допиту до половини, заткнув кукурудзяним качаном. Ще раз глянув на Наливайковий бік, тягучо провів очима по горбах, де ховалося Наливайкове військо, й витер нагайкою вуса:
— Поїхали!
І знову захиталися за гусарськими білими крильми червоні вершки шелюги...
Наливайко простягнув руку: котрийсь із розбухлих чернечих каптурів, пускаючи з-під себе бульбочки, підплив йому прямо до голови. Наливайко схопився на ноги, підняв його й мимоволі порахував скільки їх, каптурів, пропливає й пливе до нього. І котрий із них Галин? Може, цей, що він зараз тримає в руках?.. Білий, незагорілий тілом, з темним загаром лише по лікті, на обличчі й на шиї, він стояв серед бульбаш-кових каптурів, а вони чорніли ніби живими головами, впірнаючи та випірнаючи, обпливали його...
Наливайко вийшов до одежі на берег.
— Пане гетьмане! — з кручі перехилявся Оливка. — Каша готова! Так війська ніяк не добудишся!
— Не кричи!
— Каша ж синіє! Уже посиніла!
— Нехай синіє, — і Наливайко прив'язав до пояса шаблю.
З бочкою пороху, гарматою, кошмами, мішками борошна, діжками смальцю і солонини на зав'ючених конях, а позаду іще й з двома шарабанами Петро Жбур прямував вгору проти Дністра. Насамперед він мав здибати в прибережнім степу чатових, а з ними й Тимоша, зоставити їм припасу, розпитати у них і що, і як, а потім бродом через ріку, на березі вже на тому, попідгору, дубовою пущею добиватися до монастиря, до ігумені, до Наливайкової Галі. Коли до Галі, то, виходить, і до Хабіджі... Петро зрозумів, що він, як-не-як, а за принцесою скучив. Може, не так за нею, як за її полохливими руцями, коли в нічному бурунистому Дністрі вона обнімала його притоплену шию. І хоча не від ніжності та хотіння, а від страху та відчаю вона обнімала тоді Петра — та яка тепер вже різниця? Обнімала, та й годі! У Жбурових темних очах ще й досі горіли із-під води її червоні пофарбовані нігтики... А як вона з переляку над вухом цінькала! Лк лагідно прилипала у швидах до його вусів шовкова її халамидка!.. Петро призаплющив над степом очі й побачив, ніби крізь марево, вже не лише її руки, а й дриготливі над його шапкою ніжки, коли арабочка підіймалася у корзині до ігумені на монастирський мур... "Пошию Хабіджі м'якенькі турецькі ічигики, і нехай вона у них походить..." — міркував у сідлі на Куріпочці розчулений Жбур і починав затишно усміхатися. Спроквола, ступаючи за копитом копито, зиркаючи на господаря повним спекоти оком, Куріпочка заходився усміхатися і собі. Ряба його нижня губа заялозила верхню, а верхня, у свою чергу, взялася лоскотати ніздрі — Куріпочка від лоскотів пирхнув. "Ну ж і стерво! — сказав Куріпочці Жбур. — Не встиг я іще й усміхнутися, як ти вже регочешся! Ось дам я тобі того, чого давно не давав і за чим ти давнесенько скучив, — нагайки! Отоді ти у мене вже засмієшся, так засмієшся, як тобі ніколи й не снилось! Бо ти у мене не кінь, а просто напасть якась! Не встиг я про щось приємне подумати, як ти вже гайда й собі! І коли тебе хтось зарубає чи вб'є?" Куріпочка замотав під ґедзями головою, мовляв, ніхто мене і не зарубає, і ніхто мене не уб'є! "Тоді, може, з'їдять вовки!" — "І вовки не з'їдять, бо я їм не дамся!" — заперечив Куріпочка. "Та звісно, що не з'їдять, бо кому ти, безвухе, треба?" — "А так, хазяїне! Нікому мене, крім тебе, не треба. Хіба я не знаю?" — водив головою кінь.
Отак, балакаючи з Куріпочкою, попереду розморених від спеки своїх козаків терлюжачись з шарабанами та валкою яристим боком Дністра, Петро Жбур угледів на прузі Тимошевого вихорця. На ледь видніючому сірім горбі, киплячим, синім вогнем сповіщаючи про небезпеку, вихорець здійнявся із землі й закрутився під білобокою хмарою. Побачивши Жбура, він раптово став опадати, згасати, й коли опустився до зросту людини, то на своїй коливливій, гойдливій нозі через вибалки і долини побіг до нього. "Щось трапилося з Тимошем!" — подумав Жбур.
Вихорець передимів один яр і другий, над третім яром пригнувся, підняв над собою порожнє жайворонкове гніздечко, розкрутив над своєю не видимою для людей головою й понісся назустріч Жбурові, його козакам і валці. Петро притримав Куріпочку. Вихорець, не зупиняючись, піддимів, кинув гніздечко коневі під морду у молочай, а Жбура обвіяв, припорошив і знов закрутивсь-попетляв назад, звідки й з'явився: за куіігики і кущі, за горбики і горби, до небозводу...