— А ми з ханом не збиті? Ти лише подивися на нас, поглянь на наші обличчя! — розсердився зачеплений паша.
Капуджі змовчав.
Справді, обличчя паші і хана могли б виглядати й краще: сизі та рожеві порізи перехрещувались на їхніх лобах, щоках та на шиях, як на турецьких халатах квіти. Хан і паша, падаючи з даху в провалля, билися об фортечну стіну не лише спинами та животами, а шугали крізь бузину, жимолость і кропиву усім своїм пишним видом.
— Аббас! — покликав Нуззетогли головного лікаря. — Передай, прошу тебе, хадим-азі, нехай принесе мені чого-небудь солоненького!
Фарбовані червоною хною брови і борода Аббаса відхилилися від провалля, що туманіло за поручнями будинку, і він підійшов до паші.
— Високий, тисячу літ життя, малосоленої чирусу-скумбрії хочеш?
— Не хочу. Нехай хадим-ага принесе мені земляних солоних горішків.
— І більш нічого, Високий?
— Як-то? — не зрозумів Аббаса Нуззетогли.
— Я, Безстрашний, про те не забув. Я лише питаю. Запитую, — і, обминаючи скам'янілих агланів, лікар позадкував під фікусами до сходинок, на говіркий верхній двір.
— А коли все це козацькі вигадки і Наливайко в труні не Наливайко? І козаки задумали щось і хитрують? — викотив синє око на капуджі паша.
— А коли, Хоробрий, не задумали і не хитрують? А з ними скоїлася біда?
— Тоді найімовірніше, що Наливайка розбив на Дністрі Жолкевський. Бо, крім Жолкевського, хто його міг вломити? Рятуючись, Наливайко тікав від поляків на Запорізьку Січ. До запорожців. Бо куди ж йому ще, як не до своїх рідних? Та по дорозі на Січ із Наливайком трапилася якась несподіванка, і він випадково потрапив до нас в Очаків! Таке може бути чи ні, капуджі-баша?
— Таке бути може, але чому в домовині? І хто його в неї поклав? Жаль, що не я! Бо тоді, — зашепотів капуджі й глянув на сплячого Газі-Гірея, — я мав би від хана такий ханський бакшиш, що відразу завів би собі гарем!
— Гарем? В Очакові? З кого? З очаківських кіз?
— Ме! — бридливо мекнув баша.
— Стривай! — Нуззетогли відштовхнувся потилицею від подушок. — Коли й справді в наших щасливих руках сам Наливайко, то польський король дасть нам за нього золоту бочку золота!
— Отоді вже розбагатіємо і заживемо! Проведемо у фортецю з Дніпра водогін, насадимо персиків і будемо персики поливати!... — ожила та спалахнула стара очаківська мрія очаківського капуджі.
— А коли, — знову завагався паша, — у домовині не Наливайко?
— Високий! — капуджі-баша відтулив від спухирених губ оббілену сонцем феску, і голос його окріп. — Він! Чує моя душа! Бо навіть з того, що я побачив, то видно відразу, що в домовині вмирає людина значна і, сказати б, навіть не такого ума, як у мене! Це видно з першого погляду!
— Коли так, капуджі, то вітаю тебе з персиками і гаремом!
На дерев'яних, оббитих м'якою повстю низьких коліщатках хадим-ага підкотив до паші столика. Нуззетогли узяв з таці бочкасте з просяною бузою цеберко, за два передихи ликнув його до дна, вкинув під вуса горішків і звернувся до Аббаса — за вутлими плечима аги Аббас червонів бровами і бородою.
— Аббасе, любий! Прошу тебе, сходи з капуджі й оглянь Наливайка. А ти, капуджі, все розпитай у козаків спочатку: звідкіля Наливайко в Очакові взявся, де він був перед тим і як він дожився, що роз'їжджає тепер не на коні, а в домовині. Про все, про все розпитай. По-якому з козаками ти говорив? Товмач із тобою був?
— Ні, мій Завзятий! — відповів перелюбник майбутнього сералю. — Зі мною товмача не було, бо один із козаків непогано розводиться по-турецьки.
— Та воно і на краще, бо козацькі слова не будете переціджувати крізь нашого товмача. Бо наш товмач натлумачить! Або ні! — раптом сказав паша. — Принесіть Наливайка до нас із ханом на дах! Ми з ханом на нього глянемо. Лише не здумайте у труні. Бо я вас знаю! Бо ви такі, що можете принести його в домовині і в домовині поставити нам із ханом на очі! Знаю вас добре!..
Капуджі з Аббасом пішов, а буза так затішилася в давно їй знайомому тілі паші, що їй не треба було шукати у нім потаємних куточків. Буза ті куточки роками знала напам'ять і тому, не блудячи, оволоділа пашою відразу.
Газі-Гірей збудився. Він проснувся від дивного співу. Та дивна пісня стояла від нього ліворуч, де зеленіла тахта паші. Так воно і було: кожна волосина вусів Нуззетогли тьохкала і витьохкувала. Розквітнувши на подушках, його дорідне обличчя вже пахло не солоненьким арахісом, а просом сорго. Обличчя дихало знаменитою на ввесь Очаків просяною бузою, яку він сам і запарював, сам давав їй виграти, сам її і назвав "Буза-Нуззет-Буза" і сам її, правда, пив.
Хан посміхнувся і відвернув голову від паші на другу половину подушки, де за поручнями і за проваллям темніли Дніпро і море. Та тим світанковим часом Газі-Гірей моря та Дніпра не побачив, бо між ними і ним біля поручнів з'явилася чиясь третя тахта, якої всі оці дні на даху не було. Над новоз'явле-ною тахтою ліктями до Газі-Гірея схилялись Аббас і курди. Знизу, з верхнього двору, проковзуючи поміж агланами, з мазями і примочками, снували помічники лікарів. "Кого ж іще третього до нас принесли?" — подумав здивований хан, бо тут, де лежав він і паша, мав право лягти один лише чоловік — турецький султан. "А може, це він і є? Бо раптом султан схопив на Дунаї нежить, а тахти на Дунаї для нього у Габсбургів не знайшлося і він приплив через море полежати під напиналом в Очакові біля мене — поближче до Запорізької Січі?.. Я жартую, а хто ж все-таки на тій тахті може бути?.. Та що я морочу собі ще здосвіта голову! Хто отой третій — скажуть!.." І Газі-Гірей поставив голову рівно і сховав очі під сон. Та сон не давався йому. Газі-Гірей довгенько лежав з повними мли очима і вже подумував, що не засне, як раптом невідомо звідкіль сон прилетів на вії, ворухнувсь, і відкрилося за цим разом Газі-Гірею не втікання від Наливайка, а аркуш паперу і на ньому слова! Газі-Гірей здригнувся. Слова ще не снилися йому ніколи. Він підвів з тахти голову і став їх одне за одним читати. Він намагався вчитати їх цілими і по складах, та слова ті не читалися, хоч і були написані рідними ще від колиски арабськими літерами. Коли ж Газі-Гірей придивився до них пильніше, то раптом побачив, що ці чуті йому із пелюшок слова складаються зовсім не з літер, а із сухого струччя акацій. І, розсмикані вітром, біжать вони не на папері, а по кігтистому акацієвому гіллі! І в тих мертвих стручках-словах тарабанить насіння, і те насіння щось хоче йому розказати! Хоче розповісти і розповідає! Хан слухає, при-пада до стручків вухами, треться об них щоками і лобом, та нічого не розуміє! Ніяк він не вчує, про що вони йому сповіщають. А сповіщають! А він не втямить! Ось через що його, ще квітучого, тридцятилітнього чоловіка, вже почало в'ялити, старити і нагинати!.. Газі-Гірей у відчаї. Він опирається і не хоче! Та все одно невблаганно вже з чимось прощається, його облягають спомини, в серці товпляться та примирають жінки, що любили й обнімали його і яких обнімав і любив він; саклі і кипіла, палаци і намети, дороги і коні, дощі і пожежі, країни і племена — всього набачився він, та всюди одне і те саме: заздрощі, зради, наклепи, підсиджування, брехні, злоба і ненависть... Проклятий, пропащий світ! Немає у що і кому повірити! Усе від початку і до кінця — лицемірство! Боже! Боже! Дивишся ти не на нас! Створив і забув. Забув, а тепер тобі гидко на нас дивитись... Газі-Гірей заплакав. Безутішна його голова солоно вгрузла в подушку. Німувало слово, німувало серце, німувала душа. Говорили сльози.