Тепер вони тихо лежали поруч — він, кримський хан, і український гетьман. З підвішеними ногами — один, і непритомний — другий. "Не вистачає лише третього — польського головнокомандувача Станіслава Жолкевського, — подумав Газі-Гірей. — Тоді б ми, спочиваючи втрьох, були б у повному зборі!.."
Теліпаючи шиєю ззаду над фескою капуджі, білими ракуш-няковими східцями з верхнього двору на дах вистромився Яків Шийка. Аглани, що відразу ж упізнали козака по його вільній ході, набичилися. Яків глянув на них байдуже. Він скинув чоботи і поставив їх по-хазяйськи під фікусом. Потім зняв, як звелів капуджі, з пояса шаблю і поклав її на халяви. Протер шию холодною зранку чалмою і примостив чалму поверх шаблі на чоботи.
— Тепер куди мені, капуджі?
Почувши, що козак говорить по-їхньому, охоронці ханового тіла подивилися на Шийку вже обережніше. Яків це все відчув, і його шия почала витягатися вище.
— Сюди, — відповів йому капітан, зняв із лисини феску та показав фескою на стояки, поміж якими під напиналом у блідій вранішній глибині широчіли три зелених тахти.
Минаючи лікарів, Яків зупинився, де зупинився капуджі, — біля хана. Газі-Гірей пройшов Шийку очима від шкарпеток до шиї і спитав:
— Як ти себе почуваєш?
— Нівроку, великий хане, — вклонився йому Яків.
— Я покликав тебе, аби мати за перекладача. Значний ти козак чи простий?
— Простий, великий хане.
— Звідки знаєш турецьку мову?
— Три роки був у турків у полоні.
— Ти знаєш, хто лежить поруч зі мною?
— Поруч з тобою, великий хане, лежить мій великий гетьман Северин Наливайко.
Наливайко, ніби крізь воду, впізнав Шийчин голос. Очі його розгшющились. Газі-Гірей це помітив і через Якова заговорив:
— Доброго ранку, гетьмане. Будем знайомитись: я Газі-Гірей. Вибачайте, що не встаю вам назустріч, бо, як і ви, не можу.
Яків переклав.
Наливайкові брови збіглися, і він чи то з недовірою, чи не тямлячи, де воно й що відбувається, потемнів поглядом до Газі-Гірея. Газі-Гірей, аби зручніше було лежати, шдмостив руку під бока.
— Вибачте, пане гетьмане, що зразу питаю, але що з вами трапилося?
— Даруйте, хане, й мені, а з вами? — Наливайко глянув на задерті ханові ноги.
— Хто б міг подумати, що з нами таке могло статися! — гірко продихав хан.
— Ніхто й ніколи, — Наливайко й собі насилу перевернувся набік, і також просунув руку під бока. — А ми думали як?
— Ми думали, що ніхто й ніколи! — теплий голос Газі-Гірея торкнув Наливайків голос, і Наливайко ніби продовжив хана:
— Та що би з нами не скоїлось, воно вже є...
— І я так само кажу... Хадим-ага! Де ти?
— Ось я, Великий хане! —лікарі з агланами розступилися знову й відкрили під фікусами хадим-агу: з чаєм і медом на столику перед собою той стояв наготові.
— Чи не пора нам з гетьманом щось і підснідати? — усміхнувсь Наливайкові хан.
...Вони проговорили ввесь ранок, і день, і вечір. Починаючи від прапрадідів і дідів і до своїх колисок. Говорили вони та мовчали й тоді, коли море та Дніпро об'єднував золотими рогами місяць. Яків Шийка, перекладаючи їхні розмови, так заморився, що вже й не радів своїй отакій роботі. А коли, вже запівніч, Газі-Гірей почав Наливайкові шепотіти вірші, Яків затерп. Нуззетогли, слухаючи поезії хана, від щастя змигував. Лікарі після кожної Газі-Гіреєвої газелі та каси-ди притуляли руки до вуст: "Бісміллахі рахман рахім!.." "В ім'я Аллаха, всемилостивого і милосердного!.."
А Петро Жбур накурився в кімнатці з сипахами маку, насмоктався його з кількох попідряд кальянів і одурів. А туркам абищо! Чи вони до макового куріння вже позвикали, чи менше його в себе втягнули, бо їм нічого, а Петро з голоду та незвички забаранів. Розкидаючи по кімнатці руками, він запропонував сипахам боротись. Турки відмовилися. Тоді Жбур із подарованого ще паном Ясельським під зав'язку набитого гаманця дістав золотого тумана і сказав: хто з ним побореться й переможе чи ні, тому він все одно тумана дає! Турки злякалися. Петро образився, сховав монету назад і запитав, де тут у них корчма. Сипахи не зрозуміли. "Ґоль-ґоль-голь!" — він задер голову, показав, як ллють у горло горілочку, і запитливо витріщився на турків. До турків дійшло. "Дюкан! Дюкан!" — заметушились вони й потягли Петра за рукави кунтуша.
Компанія вивалила за поріг, і перед Жбуром знову зажовтіли, як житні черстві коржі, мазанки та мазанки, де на плескатих низьких дахах сірими кублами ріс чи, може, уже й не ріс, а досихав сірий курай.
— Дюкан! — І турки викинули перед собою рушниці.
Не зволікаючи, Петро попереду з димучим у витягнутій руці мідним кальяном, а сипахи з боків і позаду, збиваючи пил і спеку, тісною вуличкою потупотіли до випиваннячка. Жбурова голова виносилася над кублами кураїв. Отак баско крокуючи і ще разочок затягнувшись з кальяну, він уже по-домашньому поплескував мазанки по дахах, а турків по фесках. Таким панібратством сипахи не гребували, бо раз по раз забігаючи наперед, заглядали на Петрів пояс, де поміж двома шаблями тужавів з туманами гаманець... Збираючи ліктями і плечима з мазанок глину, Жбур ішов-ішов, а тоді несподівано вкляк. Пливучі очі його пішли угору. Сипахи оточили його, чого, мовляв, зупинився, чому не йдеш? Ходім-ходім з нами! Та він зупинився, бо забачив, чого не бачили турки: над Очаковом, у запорошенім глинянім небі над ним з'явилась дочка арабського халіфа принцеса Хабіджа! Зави-нена в жовту свою халамидку, Хабіджа з'явилася не сама, їх було дві. Принцес жовтіло однакових двоє, й обидві здри-гували з-під хмарки Петрові золотими сандалійками, ніби його сварили. Жбур на хвилину знітився, що й справді не те він робить і не туди іде! З повними дурману очима він став від принцес задкувати, й коли оглянувся, куди задкує і відступає, помітив, що за ним і за сипахами голою вуличкою тюпав Куріпочка, і теж не один! Замість одного — Куріпочок тюпало двоє!
— Не може бути! — крикнув Петро. — "В Цареграді на риночку, там п'є Байда мед-горілочку!" — загорлав він обом своїм Хабіджам, Куріпочкам і туркам.
Рогаті кози, стрибаючи поміж кураями з даху на дах, супроводжували Петра та його розхвильовану гирилицю сипахів. Кози теліпали з мазанок сережками і вевекали, ніби йшли на весілля: в їхнім очаківськім запиленім існуванні козацький голос Петра воскресив їм забутий вже голос незалежного козячого духу!