— I чого б я ото пишалась, хоча й у галiфе, — в'їла Люба i кинулась до дiвчат.
Пiсля школи, вибравши слушну хвилинку, я тайкома од батькiв чкурнув на ковзанку. I що дивно, — iдучи селом, я теж метляв незастебнутою свитинкою, щоб усi бачили моє галiфе. Тепер я розумiв Юхрима Бабенка, як йому хотiлось похвалитися своєю австрiйською та англiйською одежиною.
Обновку помiчали люди, дивувались, казали, що вона дуже личить навiть такому отрясi, як я. А мене гордощi все пiдносили й пiдносили вгору, i я вже залiтав у той час, коли буду вчителем i доскочу аж сукняного галiфе. Що тодi скаже наш сторож?
На ковзанцi вже гамiрно, мов на ярмарку. I як тут не вививається малеча, i на чому вона тiльки не катається: все в неї є, окрiм фабричних ковзанiв. А саморобки тут зiбралися такi, яких тепер уже нiде не побачиш. Але й на них усi веселооко зустрiчають свою волю. А коли хто й упаде, його одразу ж притрушує безтурботний смiх.
Я стаю на свої фасонистi, дротом пiдперезанi ковзани i рвучко вiдштовхуюсь гострим шпенем. Пiдi мною одразу писнув, зашипiв лiд, а бiля вух обiзвався вiтрець.
"Здоров, шибенику!" — в думках вiтаюся з ним i знову шпенем та шпенем у лiд — i вперед-уперед, та пригинцем, от так, щоб сльоза набiгала на очi, а вiтер лишався позаду. Спробуй дожени! Тiльки й твого, що за полу свитинки потримаєшся!
А лiд сьогоднi аж виграє на скрипцi, i такий вiн пiсля великої вiдлиги чистий, що пiд ним виднiється печаль затоплених верболозiв i трави. А хiба це не радiсть — витягувати з нього посвист i чути в своїх ногах вiтер?!
— Михайлику, Михайлику, го-ов! — наспiвне обiзвався бiля верб Любин голос.
Ой, яка вона гарна сьогоднi в новенькiй спiдничцi, сачку i великiй терновiй хустцi! Я повертаю до тих верб, яким лiта вижолоблюють середину, а Люба поспiшає менi назустрiч.
— Iч, яка ти сьогоднi!
— Яка? — радiє, грає очима i соромиться дiвчинка.
— Святешна.
— Бо ж сьогоднi свят-вечiр заходить. Мама навiть дала менi свою хустку. Бачиш, якi на нiй квiти? — i хвалиться, i соромиться хвальби, щоб я часом не пiдсiк її насмiшкою.
Хустка справди гарна: на чорнiй основi, мов на шматку селянської долi, так зацвiли червонi квiти, що за ними i не видно темної печалi.
— Тiтка Василина теж запиналась нею, коли їздила спiвати в театр. Ой, їй так плескали в долонi, так плескали, навiть у газетi в цiй хустцi надрукували.
— У цiй? — одразу дорожчою i чарiвною стає для мене ця хустка, що стiльки вбрала в себе вогнiв i очей.
— У цiй самiй. Дивовиддя, а не хустка.
— А як тепер тiтчин дядько?
— Спочатку потай журився, а тепер потай пишається i таку любов показує, якої навiть за парубкування не було. А дехто пiд'юджує його. Я трохи поковзаюсь на твоїх. Можна?
— Тiльки не впади.
На це Люба махнула рукою i розважливо сказала:
— Хiба обiйдешся без цього?
Вона невпевнено стала на ковзани, вдарила шпенем у лiд, а ноги її одразу пiшли врозтiч.
— Ти б їх мотузочком спутала, — вкусив я, а Люба, замiсть вiдповiдi, показала кiнчик язика. Побачивши його, я засмiявся.
— Ти чого? — здивувалася дiвчинка.
— У тебе i язик темний, як обличчя, а я й не помiчав цього.
— Хi-хi-хi, — злетiла з ковзанiв Люба й вхопилась обома руками за живiт. — Втiшився, пустомолот!
— Чого це я пустомолот?
— А чого видумав таке?
— Хiба я винен, що в тебе язик чорний?
— Це ми сьогоднi їли паренi чорницi, — i в усiх, навiть у тата, почорнiли язики, наче в сажотрусiв. Навчиш мене трохи їздити?
— Поїдемо далi, — з опаскою поглянув на те мiсце, де коловротилась школярня: не дуже хотiлося, щоб тебе пiдняли на глузи.
— Можна й далi.
Помiж вербами i верболозами я на ковзанах помчав до тiєї Ведмежої долини, де побiля мiстка самотiє хутiрець-однохатка i де ми колись з дiдом знаходили в'юнячi й карасинi мiсця... Ех, дiду, дiду, хто менi тепер збудує вiтряка, хто посадить бiля його крил молодого лебеденка?
Я зупинився на круглику отого плеса, де ми з дiдом спiймали найбiльшого щупака. Тут лiд був такий тоненький, що чулося, як пiд ним стиха жебонiла i пересварювалась iз берегом вода. А на березi, неначе сивочубi дiди, стояли заснiженi стiжки; перехоплюючи сонце i вiтер, вони тихо-тихо бринiли i струшували сльози на снiг.
— Михайлику, а тут не страшно? — пiдбiгла захекана i розчервонiла Люба.
— Чого тобi страшно?
— Тут вода зовсiм жива. От бачиш, як вона дихає? Ходiмо звiдси.
— Нiчого, таку вагу, як твоя, витримає. Ось ставай на ковзани.
— Я трохи далi!
— Дрижаки позичаєш?
— Що не кажи, а страшнувато!
Люба стала на ковзани подалi вiд течiї, я взяв її за руки i, задкуючи, потягнув за собою. Якщо ж її ноженята йшли врозтiч, то зупинявся i вчив, як треба триматися, а далi знову тягнув за руки. А коли ця учоба надокучила, забрав у неї ковзани, присвиснув i, хизуючись, помчав, як хотiлось менi: з такими викрутасами та обертасами, що аж навколо затанцювали верболози i верби. Вiтер ловив мене, а я його, i дарма що на очi набiгали сльози, — в очах було повно завзяття.
— Ти прямо, наче метелиця, кружляєш! — захоплено сказала Люба i аж затанцювала на льоду, i затанцювали її червонi квiти.
А я пiсля її слiв, як дiдько, вивертiв коло, вивинувся на ясенець, а вiдтiля знову помчав до сивочубих стiжкiв.
I враз пiдi мною засичав, увiгнувся i трiснув лiд, по ньому поповзло слiпуче павутиння трiщин, враз пiдстрибнув угору берег, а з очей почали випадати сонце, стiжки i верби. Вода обпекла мене, мов полум'я. На щастя, руки мої, випустивши шпень, зависли на льоду, я в одну мить вилетiв з рiчки i, сам не знаю як, опинився на березi бiля верби.
З моєї свитини i, головне, з галiфе задзюрчали струмки, а в чоботях зажвяхкотiла вода. Затуманеними очима побачив ополонку, павук трiщин округ неї, що бавились сонцем, i мiй самотнiй, прибитий до берега ковзан.
Розгубившись, я не знав, що робити, i насамперед витирав рукою обличчя, а неслухнянi зуби в цей час почали вибивати противну чечiтку.
— Ой Михайлику, ти не втопився? — пiдбiгла до мене перелякана Люба. З її щiчок зникла смаглявiсть, а оченята зовсiм округлились.
— Та, здається, не втопився, — спробував ще бадьоритися, але з цього нiчого не виходило.
— Зараз же скидай чоботи! — наказала Люба.