В революцiю ж дядько Сергiй потай водився iз бандитами, хоча сам i не був у бандi. Вiд них вiн мав грабоване добро, а їм постачав харчування i самогон.
Одного разу червонi козаки накрили його з бандитами i лiсами повели на Летичiв. I чи то з переляку, чи з туги дядько Сергiй заспiвав. Коли закiнчилась пiсня, до нього пiд'їхав немолодий командир i наказав:
— Iди додому!
— Як додому? — не повiрив дядько Сергiй.
— Ногами... Отакий голос мати — iз бандитами водитись! Спiвав їм, тепер спiвай людям!
Того ж дня дядько Сергiй опинився дома, вiдлежався у клунi, а другого ранку вже з насмiшкою розповiдав сусiдам про свою пригоду:
— Тiльки подумати: заспiвав пiсню — i червонi уневинили мене. Я думав: у них очi на камiнних пiдмурках, а вони — на вологому мiсцi... Обманював я очi жiнок, обманув i нової властi...
В хатi стало тихiше. Тiтка Оляна мовчки почала роздмухувати праску, потiм пальцем торкнулася її споду, i от уже моє галiфе аж зашипiло i запарувало, — iще одна напасть вiдлягла менi вiд серця.
— Ти не журишся? — через якийсь час заглянула на пiч тiтка Оляна й подала менi одежинку.
— Нi.
— А обiдати будеш?
— Нi.
— Чого так запишався? Не зважай на чиїсь теревенi — вони весь вiк чiпляються до живого. Любо, давай ложки!
I хоч як я вiднiкувався, тiтка Оляна принесла на пiч полумисок з пiсним борщем, в якому серед поморщених грибiв хизувалась червона перчина, i наказала:
— Їж менi й не журися.
Я глянув на Любу i засмiявся.
— Ти чого, надзигльований? — сказала тiтка те саме слово, яке я чув тiльки вiд свого дiдуся. — Ну, кажи!
— А гнiватись не будете?
— О, потрiбна менi така печаль. То чого?
— Бо ви чогось за кожним разом кажете, щоб я не журився...
— Хiба? — спочатку здивувалась молодиця, а потiм зiтхнула й пояснила: — Бо що менi, як подумати, головне в свiтi? Щоб люди мали людянiсть у серцi, хлiб на столi i не журились...
РОЗДIЛ ВОСЬМИЙ
Я вискочив iз шкоди, як горобець iз проса: навiть мати не здогадалася, де сьогоднi побувало моє галiфе. I хоч воно трошки посвiтлiло, та це не дуже велика бiда: хiба в слушну хвилину не пiдфарбую бузиновим чорнилом? А його менi не позичати, бо ще з осенi заготував цього дива аж повну гранчасту пляшку. Пiсля такого виробництва тато з мiсяць не мiг налюбуватися моїми руками i все казав, що вони стали схожi на облiзлих кротiв.
Але тепер, взимку, я розкошую, мов кум королю: маю чорнило i для себе, i навiть на обмiн, — уже три пера вимiняв — вiсiмдесят шостий номер, череватеньке — ложечкою — i рондо. Правда, я їх одразу ж програв хитрому Цибулi, проте за ними не так шкодував, як за тими, що купує тато аж у Лiтинi.
Менi навiть трохи смiшно стає, що нi батько, нi мама, проходячи повз моє галiфе, нiчого пiдозрiлого не помiчають. А може, це тому, що вони зараз мають немалу турботу: готування до свят-вечора.
Заклопотана i варiнням, i мастiнням, i прибиранням, мати ткнула батьковi й менi шапки в руки, очима показала спочатку на коцюбу, а потiм на дверi й витурила нас iз хати:
— Iдiть, помiчники, i до першої зiроньки не приходьте менi!
— Оце маю пошану вiд рiдної жiнки, — удавано зiтхнув батько, натягаючи на вуха велику, мов стiжок, заячу шапку. Вона стає дуже гарною, коли з нею зустрiчаються сонце й вiтер: сонце надає їй полиску, а вiтер мiнить i мiнить на нiй кольори.
Ми з татом виходимо в клуню, де пахне примороженими снопами i сiном; бiля засторонкiв, наче вiйсько, в два ряди стоять золотi околоти, над ними з бантин звисають кетяги горобу, а над бантинами бавляться горобцi, їм зовсiм добре у нас — i їсти є що, i холод не страшний: як припече морозець, влiтають у бовдур i вигрiваються, скiльки їм заманеться. Там на радощах живкуни так вмащуються у сажу, що потiм, коли вилiтають на подвiр'я, навiть коти розгублюються: яка це птиця з'явилася взимку?
— То як, сину? — косує батько на полицю, де лежать пилка i сокира.
— Еге ж! — кажу я весело, бо тато страшенно не любить нi кислiїв, нi кислого слова.
— Хай пила замiнить ковзанку?
— Хай! — безтурботно кажу, зиркаю на бiльшу галiфину й чавлю у собi посмiшку.
— Молодця! — хвалить тато й наводить на мене очi — бдне примружене, з приплющеними бiсиками, а друге з бiсиками на повний зрiст. Коли батько ось так погляне на когось, то неодмiнно чекай каверзи. Дочекався i я її. Тато по-кравецьки змiряв мене вiд голови до нiг, а потiм з нiг до голови, зиркнув на дверi й тихенько запитав: — А злякався дуже?
— Злякався? Коли?
— Уже й забувся?
— Ви про що?
— Про те, як ти в ополонку вскочив.
— То ви знаєте? — несамохiть вирвалося в мене. Я з переляку внiмiв, знiтився i облизав уста, що одразу ж посмагли.
— Та знаю... Ну, чого став як мурований? — Тато обома руками охопив мене, одiрвав од току й притулив до себе. — Шануйся, шибенику, шануйся. Що б ми робили без тебе?
I тепер у батькових очах я побачив не бiсики, а зажуру й теплiнь.
— Ой таточку!..
— Ну, що? — сумно спитав i торкнувся устами моєї брови, отої, що все забирається на чоло.
— Нiчого, — ледь прошепотiв i з вдячнiстю тiснiше притулився до батькових грудей. Я хотiв щось гарне-гарне сказати йому, але не знайшов таких слiв i тiльки зiтхнув.
— Нiщо в тебе не болить?
— Нi, таточку...
— У чоботях не квакають жабенята?
— О, звiдки їм узятися взимку? — не второпав я зопалу.
— Питаю, чи не мокрi ноги, бо їх треба тримати в теплi.
— Не мокрi... А мама знає про це?
— Не знає. А то було б нам слiз i на свят-вечiр, i на рiздво. Шануйся ж тепер на своїх ковзанках... Постараємось мамi на дровця? — ставить мене на землю.
— Постараємось! — одходжу я, хапаюсь обома руками за сокиру, а тато бере пилку, й ми, двоє чоловiкiв, поважно йдемо робити дiлечко... I аби ви тiльки знали, як сьогоднi приємно бринiла-спiвала пилка, а ще приємнiше перегукувалась iз сокирою в саду луна.
От i вечiрня зiронька стрепенулась за сусiдським двором, де поскрипує i поскрипує над криницею журавель. Над хатами влягаються пахучi дими, на вулицях стає гомiн i шарудiння саней, а снiгами до кожної оселi бредуть фiолети. З хатини в святешнiй хустцi й сачку виходить мати, на її обличчi уляглись урочистiсть, злагода i очiкування казки.