— Ти чого сторч головою летиш? Що це тут робиться? Розбiй, побоїще чи попоїще?
— Ой!.. Це аж ви приїхали до нас? Це така радiсть! Аж не вiриться, натурально! А в нас кругом така необразованiсть — i досi без цивiлiзацiї колядують... Може, до мене заскочимо? Оце буде святої Не рiздво, а великдень! Як ви на цеє з точки зору?.. — солодкомовно зажебонiв до когось Юхрим.
— Ти спершу обтрусись!
— Ой, стою перед вами необтрушений, як... Розгубився од iндивiдуальної радостi. Пробачте. От спасибi, що приїхали! У мене дома є така запiканочка, якої i в Санкт-Петербурзi при монархiї не було. Хоч ви, натурально, не чарколюбець, але вiд цього зiлля нiяк не вiдмовитесь. Я недалеко живу, — не утрудните себе. Ощасливте мою хату.
— А хто тебе з цiєї хати випроваджував?
— Ох, вам би персонально не питати, а менi iндивiдуально не вiдповiдати, бо я не люблю наговорювати, — Юхрим зумисне перекидає голос у хату, щоб i там чули, який вiн справедливий.
— Ти не галайкочи пiвслiвцями, а говори повним словом!
— Можу, Василю Iвановичу, можу й повним, — i одразу стишує голос: — Ваш хвалений Себастiян персонально мною вiдчинив свої дверi. От яка в нього первiсно-елементна культура!
— Що?! Себастiян фiнiнспектором дверi розчинив?
— Фiнiнспектором! I не тет-а-тет, не сам на сам, а при людях! Ось таке вiн має фiнансове соображенiє розуму.
— А дверi ж цiлi залишились?
— Не знаю, мабуть, цiлi.
— За що ж ви не помирились?
— За сектори, Василю Iвановичу. Я, не жалiючи себе, натурально, захищаю державний сектор, а Себастiян — iндивiдуальний.
— Та що ти мелеш?!
— Перевiрте! Ось я тут, а Себастiян у хатi. Ми з вами на державнiй роботi у мiстi маємо кругозiр, а вiн — пуповину, яка приросла до села. А на чому тримається село? На землi i на iндивiдуальнiй пуповинi.
— А в тебе колективна пуповина вже тримається не села, а харчiв iз села?
— От i ви, натурально, ображаєте свого фiнiнспектора, насмiшеч-ки собi виробляєте. А яке життя фiнiнспектора в перiод непу i непереробленої дрiбновласницької стихiї? Гiрше собачого, бо, дбаючи про державний карбованець, вiн навiть з-пiд гадюки має витягнути копiйку!
— Ти дивись! Здорово сказано! — в голосi невiдомого обiзвалися подив i спiвчуття, а в хатi всi похмурнiли.
— Кого це так розжалоблює мiй пустослов? — смутнiла тiтка Христина.
— Голову повiтвиконкому, — вiдповiв дядько Стратон.
— Ще i йому заб'є баки мiй поштуркач. I як вiн умiє отак прикидатися? — уголос дивується жiнка. — Вiн тiльки вдома стає самим собою, i то не завжди: навiть передi мною, забувшись, ще iнколи лисичить, грає свої ролi.
Усi починають смiятися, а до хати в клубах морозу входять голова повiтвиконкому i Юхрим, обличчя якого зараз сповнене шаноби до начальства i поваги до своєї особи. Юхрим зачиняє дверi, крадькома дивиться, чи вони залишилися цiлi, й мимоволi зiтхає.
— Добрий вечiр добрим людям, — простуджено вiтається молодий голова, пiдiймає довгi вiї, i на його темному обличчi гарно видiляються сiрi, з дрiмливим туманцем очi. Та якi очi! Напевне, з приiмлених купальських свiтанкiв вбирали вони той дрiмливий туманець, що вигинає вiї, дивує, бентежить i радує людину. — То це ти, Себастiяне, вiдчиняєш фiнансами дверi?
— Як сказано! Як це сказано: вiдчиняєш фiнансами дверi, — пiдростаючи, аж прицмокнув Юхрим, викруглив на коржастих щоках два великих догiдливих нулi й пiдняв угору вказiвний палець. — О!
— I на кого ти, навiжений, окаєш? —— тихенько запитала тiтка Христя.
Юхрим, як гусак, вигнув шию, витрiщився на жiнку, зашипiв, зменшив на своєму обличчi нулi, але одразу ж перебудувався, посмiхнувся i уклiнно звернувся до голови:
— Познайомтесь, Василю Iвановичу, — моя вiрна, благовiрна i предана половина.
— Чи не тю на тебе! — знiяковiла, засоромилась благовiрна половина. — Вже моєму на головi пошиття сивiє, а в головi хрущi хурчать.
— Нiчого собi характеристика! — повеселiшав голова й нацiлив на дядька Себастiяна вiї. — Ти не скажеш, чого це вiд тебе так утiкав чоловiк, що мало п'ят не розгубив?
— Напевне, поспiшав зiбрати свої обручi й клепки, — одразу ж вiдповiв голова комнезаму,
— От бачите, як вiн розмовляє навiть у чиїйсь вищестоящiй присутностi! А при вашiй вiдсутностi вiн хотiв побити мене отим батогом, що з одного кiнця має музику, а з другого — бiль. Розперезався Себастiян, як натуральний анархiст.
— Язик дiамантовий, тiльки слова — жабуриння, — спокiйно обiзвавсь маломовний дядько Стратон.
— Нате й мої штани в жлукто! — позлiшав Юхрим. — Вони тут всi одним мотузочком зв'язанi! А в'їлись у мою iндивiдуальнiсть за те, що я по закону правлю податки, готовi грошi з тих кустарiв, якi займаються не дiлом, а безiдейною i пiдозрiлою фантазiєю.
— Почекай, почекай! Що це за безiдейна i пiдозрiла фантазiя з'явилась у кустарiв? — Василь Iванович пiдкинув угору чорнi навскiснi стрiлки брiв.
Тiтка Христя благально простягла руки до голови повiтвиконкому :
— Та не вiрте губi мого чоловiка, — вона давно з правдою розминулась.
— Мовчи, немiч моя! Тобi й коваль розуму не вкує! — огризнувся Юхрим.
— Весело ви тут живете! — хмикнув Василь Iванович i звернувся до Юхрима: — Розкажи, як ти правиш з фантазiї готовi грошi?
— Отак, щоб не розгулялась вона! — I тицьнув пальцем на Демка Петровича. — Ось перед вами стоїть отой iндивiдум, що може, натурально, зробити з глини миску i горщик, ринку i глечик, макiтру i куманець, кухоль i чарку — все, що потрiбно в хатi пролетарiату i трудовому селянству. А вiн, замiсть реального трудового процесу, кинувся у мечтанiя-фантазiю i лiпить рiзну звiрину, птаство i навiть чортiв з людськими натяками i переживаннями. От я за це чортовиння i прикрутив його податком, за що й постраждав тiлесно, бо наш голова комнезаму огороджує кустарiв од податку. Ось як вiн розумiє i пiдриває фiнансову полiтику першої в свiтi робiтничо-селянської держави.
В очах Василя Iвановича посвiтлiшав дрiмливий туманець.
— Ти чого сваволиш, Себастiяне? Закон є законом i для гончарiв, хоч би що вони виробляли. Хлiбороб платить за землю, гончар за глину.
— Як сказано: хлiбороб платить за землю, гончар за глину! —— У Юхрима знов округлились i очi, i нулi на щоках.