Дядько Себастiян зблiд i отетерiло поглянув на тiтку Марину:
— Невже це правда?
— Та правда, чого ж...
— От який вискiпався iще елемент! Мабуть, у неї був бандитський арсенал. Повiсив я пломбу на її дверi i до вас: як не є — це ж далека ваша рiдня.
— Тiтко Марино, де ви цiєї бiсової зброї набрали? — з жалем запитав дядько Себастiян.
— Бандити, хто ж iнакше, мали в неї свою схованку! — тримався свого мiлiцiонер.
Тiтка Марина боляче повела плечем, злегенька ойкнула й презирливо поглянула на нього:
— Пломба ти, та й бiльш нiчого. Ось ти над цiєю зброєю тiльки зараз затрусився, а я всю вiйну трусилась. Оце ж, Себастiяне, дорогенький, як убили на вiйнi сина, то мiй Iван iз журби почав, де мiг, красти оружiє. Думка йому, старому, така прийшла в голову: коли розiкрасти рушницi, кулемети та iншу погань, що стрiляє, то не буде чим воювати i менше зiв'яне людей на вiйнi. От i крав чоловiк, що мiг, крав i в нiмцiв, i в денiкiнцiв, i в петлюрiвцiв. На цьому дiлi попався та й пiшов спати в могилу. А Хвiрточка вже мене до бандитiв приписує та тюрмою та пломбою страхає. То має вiн совiсть чи в нього її розклювали кури?
Пiсля цiєї мови дядько Себастiян розпогодився, а мiлiцiонер, що весь час то обурювався, то недовiрливо хмикав, то кусав губи, зашипiв, заклекотав, захрипотiв, тернув рукою по очах i сказав:
— Правильно. Ой, не було цього ранку в мене нi совiстi, нi клепки в головi! — Вiн пригнувся до тiтки Марини, поцiлував її в прив'ялу щоку, а потiм зажурився: — Воно-то так. А що тепер з бiсовими цими кулеметами робити? Почнуть нас тягати по iнстанцiях, та почнуть сумнiватись, та допитуватись, та протоколи писати i всяку всячину. От вскочили в халепу на самiсiньке рiздво. Тепер i чарки не вип'єш, а скачи в повiт на зламану голову.
— Василю, а не краще буде, щоб Якiв без зайвого клопоту забрав собi цi кулемети — i на вогонь? — довiрливо запитала тiтка Марина. — Вiн менi за них зробить i чаплiю, i рогачi, i лопату, бо тепер такий сутуж на залiзо...
— Ет, сiльська наївнiсть! — безнадiйно махнув рукою мiлiцiонер i зажурено звернувся до дядька Себастiяна: — I яку тут придумати резолюцiю?
РОЗДIЛ ДЕВ'ЯТИЙ
Воно, звiсно, дурниця, писати п'єси в четвертому класi, але що вдiєш, коли тебе так тягне до цього писання? Уже вся школа пiдсмiюється над моєю сверблячкою, уже до мене вчепилось кiлька образливих прiзвиськ, а дехто з однокласникiв потай збиткується над моєю писаниною — вимальовує на нiй i чортикiв, i дулi. Образливо й боляче стає вiд цього, та я б'ю лихом об землю i тримаюся свого. Тепер уже, йдучи на перерву, я не залишаю свої злощаснi зошити пiд партою, а засовую у кишеню. Що й казати, незручнiсть велика, особливо коли доводиться борюкатись, але мистецтво вимагає жертв.
А вечорами i в погоду, i в негоду чешу до хати-читальнi, що вiдкрилася мiсяцiв зо два тому. Тут я перечитую, якi не є, п'єси, навiть п'єси-суди над бур'янами, посухою i бандитами.
Найбiльше ж подобаються менi тi драми й трагедiї, в яких багато стрiляють. Про це добре знає наш завiдуючий хати-читальнi, через те вiн iнколи мою появу зустрiчає завзятим вигуком:
— Михайле, привiз п'єсу з стрiляниною!
— I багато її? — завмираю од радостi.
— В усiх сценах i трохи поза сценою там з гармат б'ють!
— Оце п'єса! — тiшуся я.
А завiдуючий назбирує з пiвсотнi зморщок навколо очей i смiється, — такий славний чоловiк трапився. Часом, коли розходяться люди, вiн прохає, щоб я прочитав йому своє, з п'єси, над прочитаним довго думає, теребить кiнчик носа i шкодує, що не пишу вiршiв, — вiн би їх помiстив у стiнгазетi, яку тодi сходилось читати все село. Але я вперто тримаюся драматургiї, бо, видать, така моя судьба.
Учора, то блiднучи, то червонiючи, я здав свою третю п'єсу Настi Василiвнi. Вона бережно взяла мої зошити, погортала верхнiй i спитала:
— А стрiлянина є в них?
— Є, i навiть багато!
— Оце й добре, — схвально хитнула головою Настя Василiвна, а я трохи пiдрiс: хоч що-небудь добре є в моїй писанинi...
Зараз я лежу долiчерева на печi, передi мною блимає заправлений трофейним бензином каганець, а в очах мерехтять букви, — сьогоднi читається й не читається менi, думки все кружляють довкола написаного: що про нього скаже вчителька? I маю я сумнiвiв i гризоти бiльше, нiж надiй. А за вiкнами крекче мороз i посвистує вiтер, вiн торгає приморожене гiлля грушi i видобуває з неї то стогiн, то срiбний передзвiн. Оце б i грушу можна було б вставити у п'єсу, i кулеметникiв бiля неї, а в гiлля грушi вмалювати молодика, якого нема тепер. За своїми думками я й не почув, коли з школи повернувся тато.
— Сьогоднi наш батько з якогось дива аж гуде всерединi, — несе йому посмiшку мати.
На цю мову тато кинув одним оком на мене, другим на матiр:
— Скоро i ти загудеш голубкою, коли почнеш збиратись до тiятру. Вiд одного слова про театр я нашорошив вуха, прирiс до печi, а поглядом вп'явся у батькове обличчя: чи радiсть, чи насмiшка виб'ються на ньому?
— Знову якийсь тiятр приїжджає до нас? — прядучи пряжу, допитується мати.
— Не приїжджає, а он увесь тiятр вилежується на печi, — тато знову зиркнув на мене. — Оце ж написало воно якусь п'єсу, i її поставлять у школi. Ото буде кумедiя!
Я ще бiльше вростаю в пiч, радiсть i острах вчепилися в мою душу, а в цей час за мене заступається мати:
— I чого б я ото пiдсмiювалась над своєю дитиною, коли воно собi щось грамузляє.
— Що ти тямиш! Сама вчителька сказала, що твiй халамидник писателем стає. I хто нам тодi корову пастиме?
— Ти хоч толком, без насмiшок скажи: що про нього вчителька говорила?
— Ото ж i говорила: школа поставить його п'єсу, цiна квитка буде п'ять копiйок, а чи пустять нас iз тобою на дурницю — посовiстився спитати. Як, сину, пустять батькiв твоїх?
— Як трохи притримаєте свої насмiшки, то, може, й пустять, — кажу обережно, бо хто ж знає, як воно обернеться справа. Мати враз накрила батька мокрим рядном:
— Тепер, здається, i в тебе, i в Миколи язики однаковiсiньке мелють.
— Уже й ти не вiриш чоловiковi, а вiн принiс тобi чистiсiньку правду, навiть слова не закаламутив.
— Тату, i справдi вчителька сказала, що... того, поставлять? — забринiв надiєю мiй голос.