— Ти дивись, — розгублено сказав батько i навiть заклiпав повiками. Вiн поставив глечик на стiл i однiєю рукою пригорнув Любу до себе.
Бiля печi схлипнула мати й намiрилась вийти в клуню.
— Почекай, Ганю, — лагiдно зупинив її батько. — Чи не бачиш, що тепер малi починають учити старших?
— Може, послухаємо їх, Панасе?
— Та, мабуть, доведеться послухати, бо, гляди, й не знатимеш, де тебе по ночах шукати, — погодився батько.
— Ой, спасибi, дядечку... Iще раз спасибi, — сказала Люба, загнулась, поглянула на тата. — Я вам два рази сказала спасибi, а далi не знаю, як уже треба дякувати...
— Спасибi, донечко, i тобi i за суницi, i за те, що прийшла до нас, — сердечне сказав тато.
А Люба радiсно подивилася на мене i вперше посмiхнулася в нашiй хатi, i посмiхнулися всi її насурмоненi гудзики...
РОЗДIЛ ДРУГИЙ
Цiєї ночi я в усiх снах плив на човнi — плив по водi, по росi, по травi i навiть по чиїхось коноплях, що стояли, наче Дунай. I з напiвзабуття теж випливав, мов на човнi.
Ще не розтуляючи очей, я всiм тiлом вiдчуваю злагоду в нашiй хатинi, чую, як приємно буркотить, обвивається навколо маминого батькiв голос, як по-парубоцьки виводить "го-го" вогонь у печi, як вужем сичить на нього окрiп, як пахуче метляється по долiвцi полиновий вiник. I в моїх вухах аж забринiли-затанцювали весiльнi спiви:
До нас, невiстко, до нас,
А у нас усе гаразд:
Сама пiч хлiб пече,
Вiник хату мете.
Я одразу заплющеними очима бачу цю весiльну пiч iз позагнiчуваними хлiбинами i веселiшаю.
— I чого воно ще посмiхається собi? — журно говорить мати, думаючи, що я сплю.
— Мабуть, i в снах читає якусь книжку, — лагiдно вiдповiдає тато,
— Ноги он потрiскались на росi, немов деревляччя.
— На росi потрiскались, на росi i вигояться.
— Хоч би на якi постоли розжитись йому, — жалiє мене мати.
— Хай ногами чує землю, — так скорiше i танцюристом, i людиною. стане.
На батьковi слова я кажу: "Ги", розплющую очi й одразу ж пiдводжуся з тапчана. Тато глипнув на мене, здивувався, звузив одне око на кпини й нiби з великим пошанiвком спитав:
— Чи добре спали, чи сухими встали?
Я знову кажу: "Ги" — i смiюся. А тато, заховавши насмiшку пiд укороченi вуса, вже заходить з iншого боку — починає мене пiдхвалювати :
— Що то хазяйська дитина у нас: як спить, то не їсть, а як їсть — не дрiмає.
— А чого ж дрiмати бiля миски? — безтурботно вiдповiдаю i, скiльки можу, висовуюсь у вiкно, бо за ним уже починають свiтлiшати порiчки.
— Кортить зелепухами оскому набити? — розгадує тато мiй намiр.
— Дуже вони менi потрiбнi! — I я починаю дивитися поверх куща порiчок, буцiмто вiн зовсiм не цiкавить мене.
На городах ще вилежується туман, десь бiля бондарської криницi його розкльовують пiвнi, а за пiвнями косар клепає косу, а за косарем на левадi озивається деркач, а за ним з самої дороги виходить сонце, i придорожня верба розкошує у його коронi.
А ось на вулицi з'являється з граблями на плечi насурмонений дядечко Володимир, який втупив погляд на свої ноги. Ось вiн побачив бiля них наших курей, вхопився обома руками за граблисько, махнув своєю зброєю, i кури, гублячи пiр'я, зметнулись вище тинiв.
— А щоб ви йому виздихали ще до вечора! — каже їм навздогiн дядечко Володимир, потiм крадькома оглядається на нашу клуню, помiчає мене, одразу хекає i швидко зникає за хатами. А менi знову стає весело.
Дядько Володимир ще з березня ворогує з нашими курми, а заодно i з дядьком Миколою. I за що б? Коли навеснi мати пiдсипала квочку, в нас гостював дядько Микола. Вiн одразу своїм хитруватим оком учепився у решето, в якому лежали однi кругленькi яйця.
— А чому ви, Ганю, довгоносими не пiдсипаєте? — аж присiв бiля решета, на яке вже мостилася квочка.
— Та, — вiдмахнулася мати рукою.
— Е, нi, скажiть, Ганю, що ви нахитрували, бо я й з вашої хати не пiду.
— Що там казати? Помiтила собi, що з довгоносих крашанок найбiльше вилуплюються пiвники.
— Та що ви?! — здивувався дядько Микола. — Вiк учись, а й у курях не розберешся. Ось тепер i пiду з вашої хати.
I, напевне, щоб перевiрити маминi слова, чоловiк одразу ж подався до дядька Володимира та й по секрету нараяв йому пiдсипати квочку лише довгоносими яйцями, бо, мовляв, з них виходять самi
курочки. Дядько Володимир i тiтка Марiйка послухалися лукавого порадника, i вивелось у них з двадцяти крашанок аж дев'ятнадцять пiвнiв i одна курочка, а в нас навпаки. Ох, i лютував тодi дядько Володимир i все обiцяв комусь вкоротити i язик, i день. Ось через цю дивоглядiю i досi вогнем дише Володимир на наших курей i на дядька Миколу.
Але це нам не вдивовижу: на кого тiльки не гнiвається i кому тiльки не заздрить дядько Володимир? Коли послухати його, то нема в нашому селi, нема i на всьому бiлому свiтi жодної доброї людини. Особливо ж ненавидить вiн тих, що мають у руках чи в головi бiльше розуму за нього. Чийсь розум дядечко вважав своєю особистою образою. Колись вiн умiв гнути чи пригинати добрих майстрiв i розумникiв, а тепер доводилося задовольнятися тим, що їхню славу квацяв дьогтем i не помiчав, що всi свої роки, увесь вiк по багнюцi проволiк.
Не догодила дядечку й нова влада. Це ж ранiше були i царi, i князi, i графи, i аж барони, а тепер усi стали товаришами. То хiба це порядок? I за чим тiльки дивиться загряниця? А коли Лiтинський фiнвiддiл не прийняв у нього податку нi золотом, нi срiблом царської чеканки, вiн спочатку оторопiв, далi обурився, а потiм скумекав, що й до чого, вибiг на вулицю, скочив на свого воза i погнав додому волiв, наче коней. Щоб вони ще скорiше бiгли, не тiльки батожив їх, а й всю дорогу дзижчав, неначе гедзь. I нерозумна худоба бiгла мов навiжена. Йому так нетерпеливилося, що вiн уночi обiйшов своїх однодумцiв i, хекаючи й вiдхекуючись, сипав i сипав у їхнi вуха полiтику. Дядечко вже точно знав, що нова влада зависла на однiй волосинцi, бо в неї навiть золота-срiбла не приймає загряниця.
Вiдтодi хитромудрий полiтик почав ждати загряницi i лiпити перед богами тоненькi саморобнi свiчечки. Навiть свої золотi надiї дядечко оплачував скупими шелягами. Недарма казали люди, що вiн, поки попрощається з копiйкою, двадцять разiв оберне її у жменi...