— Ну?
Але баба лежала вже тихо i спокійно щось говорила до себе, наче крізь сон: —…Взяв син лубки, поклав старого та й одвіз у провалля…
Потап підняв брови.
— Що ви сказали?
Але баба опритомніла.
— Я так… непотрібна вже стала, та й зайва. Куток займаю… ох, ох… хліб їм, а він дітям потрібний… Всім важко зо мною, i мені важко… Одвези мене в гай…
Він ще не розумів, тільки скоса глянув на матір.
— Поможи, сину… одвези в гай… Тепер зима, швидко застигну… Хіба бабі багато треба? Раз-два дихнула, та й вже…
Щось війнуло на нього од тих чудних слів, наче згадка про давній, забутий сон, що зачепив тільки мозок крилом i далі полинув.
Не хотів слухать, а слухав.
— Гріха не буде… У гаю чисто i біло… дерева — як свiчi у церкві… Засну, й прокинусь, та й скажу: "Матінко божа, не суди сина, суди нужду людську…". На те не зважай, що скажуть люди. Як біда прийде, де тоді люди?.. Нема… Загибай сам…
Мамине слово падало в нього, як зерно в зготовану ниву; він чув се, i се пiдiймало у ньому нещирий, чужий, роблений гнів.
Нарешті встав з лави i крикнув сердито, більше до себе, аніж до неї:
— Не верзіть казна-чого… дав бог жити — пошле i смерть… Спали б вже краще.
А коли світло згасили i обляглись, його думки забились по хаті, лiнивi, спутані, темні, як клубок хмар, i лиш інколи щось ясне їх розривало.
Бог?
Ти дивишся з неба? Дивись.
Злiснi й холодні були ті проблиски думки.
Гріх?
Вся земля у гріху. Хіба його голод не гріхи ситих?
Він гнав од себе думки, особливо про те, що стара говорила. А разом з тим, наче наперекір, виринало з пам’яті напівзабуте, про що чув він од мами або од баби своєї, як колись, у давнину ще, діти вбивали батьків. Вивозили в ліс або на поле i там покидали, поки не прийде смерть. Нащо життя старому? Старе мусить вмирати, молоде жити. Так все на світі. Старе листя спадає, молоде наростає. Зима гине, як надходить весна, зерно гниє в землі, випускаючи парость. Так все ведеться, відколи світ.
Нажилась стара, а вмерти не може. Прохає смерті — не дає бог. Хіба гріх помогти? І знову щось темне пiдiймалося в ньому, як пара понад гнилим болотом, стирало думки, млоїло тіло i виганяло на чоло холодний, сверблячий піт. Тьху! Тьху! Господи боже! Живу матір виволік з хати…
Глибока ніч цілою вагою налягала на груди та не давала дихать, а думки несміло знов мацали мозок, ворушились і розгортались.
Згинь! Пропади!.. Як буде, так буде… Що б люди сказали? Люди! Вони осудять. Коли з голоду гинеш з малими дітьми, коли од біди виєш, як пес, коли тебе пече i крає — людей нема. Нема на свiтi страшнішої пустки, як та, що зветься людьми. Люди! Ха-ха!..
Потап не міг заснути. Крутився, здіймав голову з лави i посилав вуха в куток, під мисник. Там було тихо. І раптом йому здалося, що вже по всьому. Мати в гаю, в хаті більше простору, нема того стогнання, зайвого рота, нема вічної думки, де взяти на похорон грошей. Йому аж легше стало.
Та ось зашкрябали мишi, затовклися під мисником, i звідти озвався нудний, пискливий голос.
— Ой, моя смертонько… де ти?
Встав пізно.
День був тихий, важкий. Сіре переповнене небо здушило землю, а по ній лазив туман, як неприкаяні душі.
Треба було возити гній. І він возив, важко ступаючи біля саней, сам сірий, як загуслий туман, i все дивився вглиб себе, де щось осіло за ніч i свердло.
Чогось покинув роботу рано, завидна. Зайшов у хату, потупав мовчки i вийшов. Ще раз вернувся, став біля порога, але не дивився під ноги. Щось хтів сказати — i не знаходив слів.
Мати мовчала.
Тоді він кинув на землю важко, напiвсердито:
— Опам’ятались вже?
— Що кажеш? Га?
— Забули вчорашні дурниці?
— Ох… поможи мені, сину…
— Знов за своє?
— Одвези в гай…
Тоді він раптом присів накарячки, наблизив до баби своє лице, аж на неї війнуло гаряче дихання, i зашептав швидко i з свистом:
— Кажіть, самі схотіли?
— Сама.
— Добре зміркуйте: самі?
— Сама.
Він різко звівся i сів за стіл. Хотів одрізати хліба, але не одрізав i знов поклав на місце.
Не дививсь нi на кого, але чув добре, що всі вже знають.
Не здивувався, коли жінка спокійно сказала:
— Треба літепло гріти.
Значить, зараз будуть обряджати бабу на смерть.
Тоді він байдуже почав дивитись на метушню.
Бачив, як діловито засували у піч солому, як діти шептались в кутку, наче раділи, що "тато одвезуть бабу у гай", як стара простягала руку з-під мисника:
— Сорочку чисту дістаньте.
— А свічки, здається, нема в нас!..— дзвінко скрикнула жінка, i він поліз сам під образи, де звикли ховати вербну воскову свічку.
Йому не слід було дивитись, як обряджатимуть матір, i він вийшов надвір.
А коли повернувся, вона вже лежала готова на лаві, суха, маленька, як справлена курка, з хрестом на грудях,— i чисті п’яти стирчали з-під чорної вовни запаски, як в неживої.
"Скінчили?" — хотів він спитати, але не спитав, бо бачив, що тільки на нього й чекають.
Він підійшов до лави.
— А може б, ви теє…
Вона захитала сухеньким обличчям, на якому лягли нові вже тіні.
Тоді він рішуче підійшов ближче, поцілував руку i губи, а вона благословила його сухими, як осінні гіллячки, руками.
Тепер підходили всі, молодиця i діти, i цілували бабу.
А баба злегенька кректала; їй було добре, що чула на губах теплі уста.
Невістка схлипнула навіть, але зараз замовкла, коли Потап поспитав про верету.
— Нащо тобі?
— Треба б накрити…
— Гляди ж, назад привези.
Потап взяв маму на руки i виніс. Одчинилися двері, холод пішов по хаті, i в чорний морок сіней вскочив одразу дитячий рев.
На санях було сінце. Потап підмостив його бабі під боки, покрив її веретою i, беручись за віжки, спитав:
— Добре вам, бабо?
"Знов "бабо",— подумав, але не мав зваги поправить.
— Не забудь же верети…— знов пригадала жінка, коли сідав на сани.
Коняка рушила задом — i баба поплила. Їхати було зо три версти полем, що починалось зараз од хати. Ніч впала зразу i проковтнула обрій. Тільки близькі сніги біліли, i туман одягав в іній на ніч дерева.
Мовчали. Що було говорити? Раз — нужда давно замкнула йому уста i промовляла тільки у серці, а друге — щось встало таємне i полохливе між живим тілом на санях i ним, чого не зважався проганять словом.