Це до епізоду питань. До речі, згадати Кравчину, де він записує перед смертним боєм у партію і де всі сповідаються перед ним. Усе це до питання, до великого многогранного питання про прекрасне.//
12/ІХ [19]54
Сьогодні мені шістдесят років минуло...
Учора й сьогодні я одержав багато привітальних телеграм. З Москви, звичайно, не з убогого Києва.
Національну форму і зміст я відчуваю завжди, й сьогодні особливо. Гірко мені? Гробить мене розпач чи жаль? Ні. Небо таке ясне, і повітря прозоре...
Люблю народ свій палкою любов'ю. Ущухло много бур в моєму серці і пристрастей ущухло багато, тільки одна з них лишилася в мені назавжди: пристрасть етична, і за це я благословляю свою долю і свій час...
25/ІХ [19}54
Сьогодні я чомусь згадав про виступ Чарлі Чапліна у пресі чи в промові зі слів Андрія Малишка.
Чаплін заявив, що слов'янство поки що дало світові в кінематографії одного митця — мислителя і поета. Він назвав моє ім'я, від чого, очевидно, українська частина нашої радянської делегації діячів культури ніяково опустила очі, не знаючи, як реагувати...
//С. красуня. Струнка, з красивими руками, з великим низьким лобом, голубоока. Чорт знає, які дияволи таяться в ній. Вона, звичайно, завоює його.
Сидячи на одній парті в гідротехнічному інституті, вона не може не завоювати його, тому що та, дружина, вдома. Вона вдома — і більш нічого. І все за С. Все говорить про те, що пара його — С. Так він і поїде з нею на нове будівництво, в нове життя. А дружина лишиться на березі нещасна. І буде плакати вона, і проклинати долю, і кликати його, але нічого вже не зміниться. Судилась їй сирітська доля покинутої.//
//Критики скажуть, звичайно, — вигадав автор конфлікт. Нема такого конфлікту. Наші маси давно вже переросла і виросли з цього кола нікчемних приватновласницьких проблем. Де він їх побачив? Де він побачив цих уявних матерів, які замість того, щоб з радісною усмішкою на устах переселятися з тісних мазанок у світлі нові будинки, раптом почали плакати і цілувати одвірки,, та ще з такими слізливими иричитаннями? Нема цього! Нема!
Тут автор зразу змушений буде поспішити назустріч критикам з заявою, якщо не про свою цілковиту з ними згоду, то в усякому разі з виявленням радості, що вони цього ніде в житті не помітили. І навіть заздрощів. А втім, ні. Заздрощів до критиків автор не відчуває.//
У СЦЕНАРІЯХ І ФІЛЬМАХ
//Скільки на думці?
Що на думці, те й на язиці.
Усе персонажі сповіщають у тій чи іншій нескладній формі один одному про те, що вони зараз робитимуть.
У підтексті майже нічого нема. Все однопланове. І немає мислення. І кожному відведено судити не вище чобота.//
//Відсутність підтексту в ролях не дозволяв акторам творити образи. Тому вони не живуть, тобто не мислять ("Я мислю, отже, я існую"). Вони читці репліи.//
1/Х 1954
//Що може людина? Могутня нечувано наша людина сьогодні. Взагалі людина сучасності — якими засобами вона володіє?//
Верещака. Працюєте погано. По-старому.
Тихий. Скажіть мені: коли б були ви не письменник, а хлібороб, як ми от, як би землю краще по-новому обробляли,?
Верещака. Я? Я про це не думав. Я взагалі кажу.
Ти. хдй. Жаль. От бачте.
Верещака. А ви? Коли б були ви не колгоспник, а письменник, про що б ви книжку написали? Еге. Ви про це думали?
Тихий. Думав. Я написав би книжку про гарну, лагідну людину, добру і чесну. Про те, як призначили її, цю людину, на роботу, таку, для якої у неї ума-голови не хватає. І як оця людина поволі стала злою, нечесною, гидкою і нещасливою. І як через неї стало нещасливими багато гарних, розумних людей. Не перебивайте. І як потім у це село приїхало високе начальство і цю людину вроді неначе вигнало з посади, і як усім нам знову стало легко й ловко жити. І тій людині теж.
Верещака. Так. Може, ви назовете прізвище цієї людини?
Тихий. Можу назвать. Можу й не назвать.
Запорожець. Не називай, Трихван! Усі вони один у одного горілку п'ють. Правди не доб'єшся все одно.
Тихий. Доб'юсь.
Верещака. Одне можу вам сказати: напевно високе начальство до вас не приїде...
РОМАН
11/Х [19]54
У всіх його проявах розікласти на п'ять пар:
//Любов і радість. Ревнощі і страждання. Народження дітей. Розлуку.
Злиття сердець, щастя владання. Обман і мерзотність.
Прагнення до висот і допомога друга. Прагнення до висот і гальмування міщанки. Похибки серця. Гармонія.
З усіх повсякденних явищ поєднати один вірний і точний роман. Переплести всі долі пар.
НІЧ
1. Вони в степу обійнялись (тема моря).
2. Вони потонули, море закрило їх.
3. Друга пара па човні на Дніпрі,
4. Човен на Дніпрі. Вони в ньому лежать.
5. Сцена підла.
6. Вона одна в степу. Страждання. Музика.
7. Фівчук лягав спати.//
221/Х [19]54
Н. Каховка
Деталь.
Їздив з М. в Стару Каховку. Хотів знайти невловимих водобудівців. Двічі не заставав. І обидва рази мене вражали секретарки зава і парторга. Обидві досить гарнесенькі, молоді, з гарними фігурами. Але пики в обох злі, як у гадюк. Вони ніколи не бачили мене в житті, не знають, хто я. Але обидві огризалися на мої запитання, наче перед ними стояв не сивий відвідувач, а їхній найлютіший ворог.
Яка дивацька відсутність елементарного виховання! Так хотілося сказати: "Посміхнись ти, дурепо паршива! Попроси мене люб'язно сісти. Які ідіоти тебе виховали? Який дурень узяв тебе до себе на роботу?"
Потім я подумав: "Ні, змовчу. І тихо піду".
Можливо, вони копіюють своїх начальників?..
23/Х [19]54
Різне. ...Да! Заходжу я до Петра Івановича. Скільки років не бачилися! Людина культурна, море чарівності. Є нам що згадати. Одне слово — зустріч майже близьких друзів. Розмови високі, політичне спрямовані до самих вершин комунізму. Просунувся Петро Іванович, просунувся здорово! Ось як злетів! Ну і досвід, звичайно, керівної роботи, і зовнішність, і голос, і посмішка, і щось таке, знаєте, високе і принадне, керівне на обличчі...
Але ось дзвоник секретарки. Коротка розмова. Петрові Івановичу треба когось прийняти. Хтось зараз повинен до нього ввійти з підлеглих. Чому я це знаю? Я бачу: Петро Іванович непомітно для себе і для мене, через звичку, вже інша людина... Відвідувач заходить... Розмова відвідувача з строгим, жорстким керівництвом коротка. Похмуре керівництво, важка бездушність і нечутливість цього наймилішого Петра Івановича. "Вправляв мозги" прибулому, очевидно, розумній і нещасній людині.