Двадцять дев'ятого червня тисяча дев'ятсот вісімнадцятого року о третій годині дня на Україні, в селі Гороб'ївці, новгород-сіверський тесля Северин Черняк рубонув німецького окупанта шаблею по шиї. Окупант упав. Черняк рубонув іншого.
І почалось...
Змішалися люди й коні. Сто тридцять орлів налетіло на німецько-гайдамацький загін. Врізалися в самий табір на сільській площі, кололи, стріляли впритул, збивали з коней, різали.
Вороги металися в паніці серед соняшників у городах, у пшениці, кричали, вили, проклинали і вмирали від рук повсталої бідноти.
— Петре, Петре! Бомбу! Бомбою!.. Так!..— закричав Черняк і посміхнувся, дивлячись, як Петро Нещадименко продірявив гранатою німецьку колону.— Другу, Петре!
Горіла хата, підірвана гранатою. Біля хати в розпачі поривалася в огонь чиясь стара мати і плакала гіркими сльозами.
А в огонь кидали вже німецького окупанта і двох гайдамаків.
Пеклися вишні й сливи біля палаючої стріхи.
В диму промайнув гайдамацький старщина на гарячому німецькому жеребці. Так і втік би він від помсти народу, якби не впізнав у ньому Черняк свого пана.
— Хлопці, пан тікає!..— голосно гукнув він і стрілою погнався за паном.
— Не тікай, пане, не втечеш!.. Не втечеш — доля доганяє! Стій! Не муч коня! Коня не муч!..
Заверещав панок. Гаряче дихання повстанського коня вже обпікало йому спину.
— Рубаю!— крикнув повстанець, і покотився пан у пшеницю.
Вискочив його змилений кінь на широкий шлях і заіржав. Вискочив і Нещадименко на високу могилу і, підвівшись на стременах, завмер, вдивляючись у далечінь.
Страшна картина постала перед його очима. Топтали український хліб довгі колони кайзера Вільгельма. А снаряди вже лягали на майдан, на городи, в бідняцькі двори. Задзвонили на сполох.
— Ге-гей, хлопці! Німці в полі! По конях!— крикнув з могили Нещадименко й оглянувся на німецькі цепи.
Проносяться вершники через село. Чути скрізь тупіт тривожний і плач розставань.
— Прощайте, мамо, прощайте! Ідемо до Щорса.
— Прощайте, тату!— Четверо братів вбігають у хату.— Є в Росії Радянська влада... В Росію їдемо, до Леніна.
— Ідете, чортові сипи,— сказав засмучений старий ткач Опанас Чиж.— Скажіть же Леніну, щоб не забував нашу бідну Україну. Чуєте? А я вже буду тут частувати ворога без вас...
— Не забудемо, тату. Житиме Радянська влада, доки світ стоїть, а гетьманові однаково смерть!..2 Смерть!
— Ідуть! Німці ідуть!— гукнув одчайдушно у вікно переляканий підліток і зник.
Промчала бідняцька кіннота через село, вискочила за околицю в степ, і понеслася, і понеслася вперед; тільки пухло-губі юнаки оберталися в сідлах, прощаючись з рідним селом.
Німці входили в село великими лавами через городи, вулиці, сади. Люди бігли з села в поле, жінки падали на дорогу, оглядаючись в нестямі на грім гармат і дим пожеж.
Палало село. Шматки розірваних снарядами полум'яних стріх вибухали високо вгору і розліталися червоними птахами в димному небі.
Тисяча сірих гречкосіїв — батьків і матерів майбутніх Кошових3, Степаненків, Гнатенків4 і Аигеліних5 — стояли перед гетьмансько-иімецькими кулеметами.
— На коліна, мужва!— скомандував начальник гетьманського карального загону полковник Борковський.— В триденний строк &дати до контори графині три мільйони за пограбоване майно!
— Та де ж їх узяти?— благали люди, на колінах стоячи.— Не брали ми. Тільки землю орали. Відстрочте...
— Відстрочити? Можна!..
— Змилуйтесь, пане! Що ви робите?!
— Вогонь!— скомандував Борковський. Застрочили кулемети в натовп...
— Де сини?— спитав Борковський, увійшовши в двір до небагатого селянина Чижа.
Два здоровенних синьожупанники держали вже Чижа за шиворот...
— Відповідай!
— Поїхали до Щорса,— сказав Чиж з посмішкою.
— Чого?
— Та в гості, мабуть. Привіт вам передавали. Обіцяли скоро повернутися.
— Ти що, смієшся?!
— А, їй-богу, сміюсь. Щоб ви тут з німцями Україною володіли? Та ніколи в світі!
— Замовч, бандитський батьку!
— Брешете, орли мої сини. Орли!
— Лягай!
— Лягти можна,— сказав з презирством старий Опанас і повільно ліг ниць на землю.
— Запороти нагаями!
Двоє гайдамаків почали шматувати старого нагаями.
— Брешете... брешете... брешете... Орли сини мої, орли!— стогнав старий Чиж.
Довго і страшно били Чижа.
Баварські куркулі розтирали в шкарубких долонях окри-вавлену українську землю, нюхали, пробували на язик і оглядалися в здивуванні на безкраї далі й один на одного: ось вона, краща з кращих! І грали на мерзенних верескливих губних гармоніях.
Потім стало тихо. Але ось пролунав постріл. Стемніло. Чиж плюнув кров'ю і, притримуючи прострелені груди, майже непритомний поповз у хату вмирати.
Ніч. Синє небо вкрили зорі. Тільки під зорями ніде вже не співали — ні в місті, ні в селі.
Німці обжирались яблуками, грушами, сливами, кавунами, динями, медом, молоком, яйцями, смаженими курми, качками, індиками і спали на дівочих перинах, важко стогнучи уві сні.
А блідий місяць на ту пору
З-за хмари де-де виглядав,
Неначе човен в синім морі...
Нескінченними поїздами вивозили на захід руду, чавун, вугілля. Вивозили мільйони пудів награбованого цукру, пшениці, ячменю, жита, гречки. Вивозили зідрані шкіри, вирвану шерсть, витоплений жир, тютюн, м'ясо... Спустошували військові склади і пакгаузи. Вивозили зброю, снаряди, динаміт, піроксилін та гримучу ртуть. Везли в Німеччину українських свиней, коней і волів, сповнюючи нічні степи зловісним іржанням і ревом, коли поїзди проходили повз палаючі села й хутори.
Вивозили на шахти в Рур7, в Сілезію8 ув'язнених, побитих чоловіків, і ключі осінніх журавлів курликали вночі, і високо полум'яніли в небі в спалахах пожеж,— немов незрима чиясь рука чи вітер несли кудись у темряві червоні знамена.
В Ніжинській богадільні унтери кайзера Гогенцоллерна9 з гайдамаками Скоропадського загнали під мури вздовж окопу півтори тисячі селян і розстріляли їх, і коли вся біднота впала трупами в братську могилу, одного кулеметника довго ще трясла страшна лихоманка.
А по київських вулицях день і ніч гупали з заходу підбиті залізом чоботи. Каламутними потоками вступали окупанти на площі, розтікалися по околицях і повзли на Чернігівщину, Полтавщину, Донбас.