— Інспектор штабу армії Вурм.
— Як?
— Вурм. Бертольд Вурм.
— Так,— сказав усміхаючись Щорс, про щось собі думаючи.— Чаю хочете? Тільки без цукру... Ось мої командири.
Вурм чаю не схотів і холодним офіціальним тоном зразу перейшов до справи:
— На якій підставі ви не виконали наказу Наркомвійськ? Я віддам вас під суд. .
— Ніякого наказу Наркомвійськ я не одержував,— тихо сказав Щорс, і не можна було зрозуміти, чи він вдає невинуватого, чи справді наказ десь згубився.
— Ах, он як! Розумію. До речі, в штабі це також передбачали, даючи пакет. Ось копія наказу.
Щорс спокійно розірвав конверт. Навколо вже створився гнітючий настрій.
— Дозвольте оголосити.
— Прошу.
Щорс швидко пробіг очима пункти наказу, які не стосувалися безпосередньо його полку, і після короткої паузи почав читати голосно:
— "...командиру Богунського полку негайно повантажитись і направитись на колчаківський фронт. Пункт призначення — місто Самара".
Щорс склав папірець, передав його начальникові штабу і почав швидко ходити по кімнаті. Командири не зводили з нього збентежених очей.
— Цікаво. Дуже цікаво,— повторював він тихо, вдивляючись у Вурма.— Я мушу подумати!
— Прошу,— підкреслено невдоволено відповів Вурм.— У вас на Україні дуже багато думають.
— Так, так, це дуже важливо,— сказав Щорс і знову заходив по кімнаті.
Командири стояли мовчки, очікуючи розв'язки. Деякі тихо перешіптувались, вороже поглядаючи на Вурма. Вурм це почував, і йому стало ніяково.
— А скажіть, товаришу, як же буде з Україною? Нехай горить?— звернувся до нього комбат Кащеєв.
— Що значить горить? — Вурм звів голову і блиснув окулярами.
— Ви не знаєте, що робите! Народ повстає проти гетьмана і Петлюри. Окупанти грабують. Невже і далі дамо грабувати Україну?!
Командири захвилювались. Вони обурені.
— На Колчака!
— Та ви знаєте, що до Самари половина полку розбіжиться? Адже люди прийшли за допомогою. Україну визволяти треба!
— Чому Україну? А Сибір — це що?— гарячкував Вурм.
— Знаємо, знаємо... Чому?— розсердився молодий політком Тишлер.— Тому що для революції Україна важливіша!
— Це не наше діло.
— Ні, це наше діло!
— Невірно,— сказав Щорс і підійшов до Тишлера. Командири замовкли.— Сибір така ж важлива для революції, як і Україна. "Для революції Україна важливіша!.." Ох і не-второпа ти, а ще політком!— Щорс раптом повернувся й підійшов до Вурма.— А наступати все-таки будемо на Україну.
— Чому?
— Тому що віримо в народ і перемогу. А втім, сьогодні спитаю про це Леніна.
Вурм пополотнів:
— Ах, так?
— Так!
— Запам'ятайте,— сказав Вурм і, круто повернувшись, вибіг з штабу.
Щорс подивився йому вслід і раптом, широко змахнувши руками, весь просяяв:
— Кого я бачу! Батько! Партизанський Ілля Муромець!.. Хлопці, батько Боженко 15, командир Таращаиського полку |§. Хто не знайомий — знайомтесь.
На порозі стояв Боженко.
Василя Назаровича Божснка любили всі, хто не шкодував власного життя для революції. Але разом з любов'ю до нього ставилися з тим почуттям незлобивої вибачливості і навіть легкої іронії, з якою грубувата молодь ставиться до старих заслужених командирів, які не вміють чи не хотять приховувати свої людські примхи. В п'ятдесят чотири роки починати з хлопчаками революцію та ще командувати полком, не знаючи навіть карти,— це не жарт.
Літа, літа, яких тільки латок не накладаєте ви на людську свитку!.. Одним словом, батько Боженко любив пошану і горілку, а часом міг і иагаєм оперіщити. За що? За боягузтво, за недбайливість в революційній бойовій справі. Батько був дужий, горлатий і безмежно хоробрий. Таращанці його обожнювали.
— Ану, вийдіть з хати!— загримав він на привітання молодих командирів. Командири посміхнулися.— Вийдіть з хати, кажу вам! Що за народ, їй-богу! Куди не повернись, роями літають!
Командири вийшли. Переконавшись, що, крім Щорса, в штабі нікого не лииіилось, Боженко сів з Щорсом на диван. Подивившись на Щорса хитрим допитливим поглядом і помовчавши трохи, він спитав тихо, намагаючись надати голосу найніжнішої інтонації:
— Миколо, ти нічого не чув?
Щорс Ні. А що?
Боженко. Так-таки нічого?
Щорс. Ні.
Боженко. Е, хлопчисько, й більш нічого. В солдатики граєтесь. Революція в Німеччині. Чув? Щорс. Не може бути?!
Боженко. Чого ж не може? Робітників скільки загубили, та не може. Теж командир!..
Щорс не витримав гри й почав весело сміятись.
Боженко (теж усміхаючись). Та ти все знаєш, падлюко! Чого ж ти мене морочиш?
Щорс. Одним словом, батьку, чарочку доведеться забути...
Боженко. Чарочку? При чім тут чарочка? Я тебе про німецьку революцію спрашую.
Щорс. Ось я про це й кажу. Ні краплі! Зрозумів?
Боженко (жахнувшись). Колю, що ти? Боже борони!
Щорс. Вірю, вірю. Зараз же їдь в Погар і чекай наказу уряду в повній бойовій готовності. Підеш наступати на Київ через Бахмач — Ніжин.
Боженко. Давно готові! Там уже вдержати не можна... Ну, бувай... (Зупинившись біля порога, Боженко оглянувся і в замилуванні похитав головою.) Ох і розумний же ти хлопець, Миколо! Тобто, не те що чарочки, крапельки ніхто не побачить! Шкуру здиратиму!!! Бувай... (Грюкнули двері Голос з сіней.) Що за народ, їй-богу! Куди не повернись, тіснота!
Боженко пішов. Щорс сів за стіл і почав працювати. Стемніло. Невідомо з якої причини за вікном почалась метушлива стрілянина. Щорс вийняв наган і поклав на стіл.
Раптом відчиняються двері, і в кімнату вриваються чотири озброєні повстанці з Роговим на чолі.
— Товаришу командир, ваші документи!
— Як ви тут опинились? Адже я вас недавно арештував,— спокійцо сказав Щорс, не підводячи голови.
— Нас випустили, пане полковнику. Ви арештовані,— дуже делікатно сказав один з молодців, тут же схопивши зі стола наган.
— Вийдіть зараз же і сядьте під арешт. Чуєте? Стрілянина на вулиці не вщухала. Хтось постукав прикладом у зачинену віконницю і гукнув знадвору:
— Ну-ну-ну! Ви оточені!
— Добре,— сказав Щорс, підводячись з-за столу.— Ось документи.
Підійшовши до шафи, Щорс відчинив її і, схопивши гранату, враз повернувся до "хороброї" четвірки:
— Геть!
Молодчики втекли.
— Це все кулеметна рота,— говорив на другий день Щорс командирам Зубову, Жихарьову і Гавриченкові.