"Ця жіночка не йде мені з голови",— думав він, запечатуючи друге послання; він поклав його біля себе, збираючись, очевидно, надписати адресу, коли отямиться від мрій. Запнувши поли візерунчастого халата, він поставив ноги на ослінчик, застромив руки в кишеньки червоних кашемірових панталонів і розкинувся у вигідному м'якому фотелі з подушками, сидіння якого утворило із спинкою кут у сто двадцять градусів. Він перестав сьорбати чай і сидів нерухомо, втупившись у позолочену ручку вугільного совка, не бачачи ні совка, ні каміна. Він навіть не ворушив присок. Яка нерозважливість! Хіба не втіха — розгрібати жар, мріючи про жінок? Наша думка наділяє словами голубі язички полум'я, які, раптом спалахнувши, потріскують у каміні. А ти сидиш і слухаєш виразну й різку мову бургундців.
На цьому слові затримаємось і для людей необізнаних наведемо пояснення одного вельми поважного етимолога, що побажав залишитися невідомим. Бургундець — народна назва, дана за часів Карла VI тим тріскучим спалахам полум'я, які викидають на килим чи на одежу жаринки — зародок пожежі. Вогонь, кажуть, звільняє повітряний пухирець, залишений у серцевині дерева хробаком. Inde amor, inde burgundus*. Боязко спостерігаєш, як, подібно до лавини, скочується вугілля, яке було так старанно укладене між двома палаючими полінами. О! Ворушити жар у каміні, коли ти закоханий — чи не означає це втілювати свої думки у мінливі óбрази?
* Де любов, там і бургундець (латин.).
Саме в таку хвилину я увійшов до Ежена. Він підхопився й вигукнув:
— А, ось і ти, любий Орасе! Давно ти тут?
— Оце щойно увійшов.
— А!
Растіньяк узяв листи, надписав на них адреси і подзвонив служникові.
— Віднесіть це в місто.
Жозеф мовчки вийшов. Не служник, а скарб!
Ми завели розмову про Морейську експедицію, в якій я мав намір узяти участь як лікар. Ежен зауважив мені, що я багато втрачу, якщо поїду з Парижа, і ми заговорили про всяку всячину. Гадаю, на мене не нарікатимуть, якщо я пропущу цю розмову.
......................
Близько другої години пополудні, коли маркіза де Лістомер устала, покоївка Кароліна подала їй листа. Маркіза почала читати, поки Кароліна її зачісувала. (Необачність, притаманна багатьом молодим жінкам!)
"О любий, ненаглядний ангеле мій, джерело мого життя і щастя!" Прочитавши ці слова, маркіза хотіла була кинути листа у вогонь, але їй впала в голову забаганка, яку всяка доброчесна жінка зрозуміє,— довідатись, як закінчить чоловік листа, початого в такому тоні. Отож вона стала читати далі. Дійшовши до четвертої сторінки, маркіза, ніби втомившись, опустила руки.
— Кароліно, підіть довідайтесь, хто приніс цього листа.
— Пані, я сама взяла його від служника барона де Растіньяка.
Запала довга мовчанка.
— Чи не бажають пані одягтися?
— Ні.
"Який нахаба!" — подумала маркіза.
....................
Я прошу, щоб кожна жінка сама вирішила, як би вона повелася за подібних обставин.
Що ж до пані де Лістомер, то вона твердо постановила: віднині вона більше не прийматиме Ежена де Растіньяка; а якщо зустріне його у світі, то виявить до нього більше ніж зневагу, адже його зухвалість не зрівняти з тим, що маркізі досі траплялося пробачати. Першим її бажанням було зберегти листа, але, поміркувавши, вона спалила його.
— Пані допіру одержала чудного любовного листа й прочитала його! — повідомила Кароліна економку.
— Оцього вже я від пані не сподівалася! — вигукнула вражена економка.
Увечері пані де Лістомер поїхала до віконтеси де Босеан, куди, мабуть, мав приїхати і Растіньяк. Це було в суботу, в прийомний день віконтеси. Віконтеса — далека родичка пана де Растіньяка, і той, звісно, відвідає її. Пані де Лістомер прибула для того, щоб знищити Ежена своєю холодністю, але прождала його марно до другої години ночі. Один дуже розумний чоловік, Стендаль, створив оригінальну теорію "кристалізації"2 — і її цілком можна прикласти до тієї розумової діяльності, яка відбувалася в маркізі до, під час і після цього вечора.
Через чотири дні Ежен лаяв свого служника.
— Ось що, Жозефе, доведеться мені вигнати тебе, голубе!
— Чому, пане?
— Ти робиш забагато дурниць. Куди ти відніс ті два листи, які я дав тобі в п'ятницю?
Жозеф остовпів; він завмер, як статуя в соборному порталі, і напружив усю свою пам'ять. Раптом він дурнувато посміхнувся і відповів:
— Пане, одного я відніс маркізі де Лістомер, на вулицю Сен-Домінік, другого — вашому повіреному.
— Ти певний у цьому?
Жозеф геть спантеличився. Я випадково був присутній при цій розмові й вирішив утрутитися.
— Жозеф усе зробив правильно, — сказав я.
Ежен обернувся до мене.
— Я несамохіть прочитав адреси і...
— І що ж? — вигукнув Ежен,— Адже один із листів був адресований пані де Нусінген!
— Ні, хай йому чорт! Я навіть подумав був, друже, що твоє серце перекочувало з вулиці Сен-Лазар на вулицю Сен-Домінік.
Ежен ляснув себе долонею по лобі й посміхнувся. Жозеф зразу збагнув, що помилка сталася не з його вини.
А ось і наслідки, над якими усі юнаки повинні задуматися. Ежен припустився одразу двох помилок. По-перше, йому здалося кумедним посміятися разом із пані де Лістомер над непорозумінням, що зробило її адресаткою листа, який призначався не їй. По-друге, він вирушив до пані де Лістомер лише через чотири дні після цього випадку, дозволивши, отже, думкам цієї доброчесної жінки кристалізуватися. Можна знайти тут і ще з десяток помилок, але про них ліпше змовчати, щоб дати дамам утіху пояснити їх ex professo* людям, які нічого не збагнули самі. Коли Ежен під'їхав до дому маркізи, воротар зупинив його, сказавши, що пані немає вдома. Растіньяк уже сідав у карету, коли надійшов маркіз.
* Зі знанням справи (латин.).
— Ходімо до нас, Ежене: дружина в себе.
Не осуджуйте маркіза! Адже хоч би який хороший був чоловік, він рідко досягає досконалості. Растіньяк уже піднімався сходами, коли нарешті збагнув, що вчинив не менше десятка помилок проти світської логіки на цій сторінці чудової книги свого життя. Пані де Лістомер мимоволі зашарілася, побачивши Ежена, що входив із її чоловіком. Растіньяк помітив цей раптовий рум'янець. Якщо навіть найскромніший мужчина не позбавлений деякого нальоту самозакоханості, подібно до того, як жінка — фатальної кокетливості, то хто ж осудить Ежена за те, що він подумав: "Он як — і ця твердиня взята?" Він набундючився. Хоча молодим людям жадібність не притаманна, а проте вони ніколи не відмовляються від трофеїв.