ПЕРЕДМОВА*
1.
Народе мій, нездужий краю мій!
Коли позбудешся тавра століть неволі?!
Я чую спів...
Я чую гімн рабів...
Я чую як під гамір тисяч молотків
У риштованні весь спинаєшся до сонця.
До сонця! Д'горі!! Д'горі, краю мій!!! —
Давно ударили фанфари перемоги, —
То вийшли ми з ночей, то вийшли ми з зими,
Тепер рости б нам! Клекотать! Гриміть!!
Без нагаїв, без "хама" й без острогу.
В чаду і гаморі я чую скрип і рев,
Я чую стогін ранньою зорею, —
То гей з потугами, руйнуючи старе,
Наш корабель крутий зворот бере
І мерехтять під сонцем реї.
Під сонцем реї!.. Галас. Грім і бій... —
Гримлять нам молоти — фанфари перемоги.
Нам не просить, нам не молить ні в кого, —
Тримайсь!..
Тягни!..
Не оступайсь, на Бога!..
До сонця! Д'горі! Д'горі, краю мій!
Таврований...
Обскубаний...
Обдертий...
2.
В чаду століть згубили ми —о-гей! —
Згубили ми несказано, без ліку.
Від того в нас не всіх ясне лице,
Від того ми ще й нині, той чи цей,
Ще й нині ми
напівкаліки.
І тяжко так. І хочеться кричати!
Кричать...Шукати больові причини.
Комусь за нього карк переламати,
Розчавити, знайти…Але дарма...
І ми пнемось, пнемось з волячими очима
Туди! —
Вперед, де "скарг ні мук нема".
І часто десь кидаємо прокльон,
Прибиті злиднями, притомлені, голодні...
Кому прокльон?!
...Давно...Неначе сон
Встає переді мною скрізь сьогодні...
І бачу я печаль серед потуг народних.
Ганебний сон!
Йому, йому прокльон!
Де не ступну — могили і хрести.
Де не піду — руїни і могили...
Прости мені за скорб, прости, —
Із цеї скорби патосу б рости,
Із неї — виростати силі!
Хай не повернеться засуджене повік,
Хай не відновиться закопане, зарите, —
Нездужі ми в своїй землі новій
І дужі ми, що той маразм на гній
Обернемо!
як обернули в пил хомут розбитий.
3.
Уранці. Ввечері. Щоночі й кожен день
Тобі,мій велетню, брудний і непоборний!
Мої думки і біль,
мої вогні і жаль,
Що десь, як шашіль, роз'їда іржа —
Стара іржа — твій профіль чорний.
Коли позбудемось? Коли зітрем тавро?
Коли і ми сягнемо до вершин?! —
Щоб виміряти свій у світі крок
Кілометром,
а не старим аршином.
Це не печаль, далебі і не зойк,
Це не благання і не крик розпуки,
О, ні, — то поклик! Поклик до висот!
То є жадання на шалений лет,
Щоб в нову еру нам
влетіли з гуком.
Це не печаль, не зойк....
І в цих словах без вигадки і гри,
Не для зневіри й молитов мінорних, —
Боліючи за неміч, за гилу* потворну,
Не в виправдання, а на суд згори,
Я хочу десь з недавньої пори
Перегорнуть
сторінку
чорну,
Одну із безлічі...Одну із моря зла...
То дивовижні, то не чувані діла!
Та не дивуйсь ніхто, тямкуй лиш що і як.
Гей і було, немов туман осінній!..
Ось там воно! Звідтіль гила і зло!
І хоч мовляв, до нині то було,
Але під сонцем
Все можливе і від нині!..
І хочу я на гробовищі днів,
бодай для того, щоб хоч знали діти,
перегорнуть сторінку пережиту
В науку, на судовисько і гнів.
Хай не повернеться! Нехай ніхто в вогні
Не загнузда хоч їх
ніколи в світі.
1928 р. с. Скелька.
РОЗДІЛ ПЕРШИЙ
(ЗАМІСТЬ ІНТРОДУКЦІЇ)
Прилипла Скелька (Скелька — це село)
Над Ворсклою, де гори голубіють;
Біленькі хати цвітом залило,
Попід горою ж, наче бемське скло ,
Блищить вода.
А далі, мов сулія,
Поставлена на сизому шпилі,
Там, де ліси і замчище здорове,
Де дух великий, а діла малі,
Мигає маківкою, ніби на столі,
На спині гір
Куземинська Покрова.
Насупроти — Слобідка і млини,
Яснять хатки, як стебла молочаю
В рудих пісках... Село це з давніх днів
Батьки Слобідкою взивали, а сини
Його Зарічною уперто величають.
Шумлять млини, і піняться піски...
Насупроти, немов верблюдів смуга,
Упали на рожеві пелюстки
Зелені гори над зеленим лугом.
З'єднавши обрії, то древній караван,
Із безконечности ідучи в безконечність,
Через пустелі, вітер і туман,
Наставившись на дальній океан,
Припав спочить,
барвистий і статечний.
І сплять погоничі, не збуджені ніким...
Двогорбі гості в соняшній країні,
Під тягарем барвистим і важким
Нерозвантажені лежать уже віки,
Потомлено
припавши
на коліна.
* * *
Ліси і синь,
Сади і зграї нив,
І тихе марево ген-ген над хуторами,
І йдуть млини, як з степу чабани,
На кряж виходять, до вагітних нив
Вклоняються, помахують руками...
О, скільки днів і скільки поколінь
Цвітуть ці гори, дивлячись на луки.
Тече ріка в далеку голубінь,
А їм однаково — чи сонце, чи хмарінь,
Чи свій, чи ворог, зустріч чи розлука.
І тільки дуб старий, свідок людських болінь,
Безсило охкає, розкидуючи руки...
Такі ці гори, дивні і прості,—
Сльозами, потом і дощем политі,
Вони уміють жити і цвісти,
І за своїм
Ні плакать, ні жаліти.
* * *
Лунає ріг далеких пастухів,
Літають голуби над сивою габою,
А з-під гори зрина крилатий спів,
І котиться,
І кличе за собою.
Там дівчина на березі стоїть,
Над Ворсклою сплітає русу косу
І думи нерозказані свої
В чужі пісні вкладає і голосить...
Така вже звичка вічно голосить,
Адже віки останні покоління,
Кленучи світ, і долю, і часи,
Псують красу бунтарським голосінням.
Гриміли славою і зброєю батьки;
Пройшли віки...
Як у сільці ворони,
Сини гнусавлять думи і байки,
Старі й малі, поети й жебраки,
Немов жиди на ріках Вавилону.
* * *
Та пісня ця крилата і гучна,
Видать, вродилася у новий день ця доня.
І радісно,
що радісна вона,
Що кличе і сміється,—
Що сьогоднє
Од учорашнього одходить почало...
Щасливий той, хто нині ще уп'ється
Любов'ю й вірою й поб'є на щастя шкло...
А пісня, ніби райдуги крило,
Нависла аж за обрії,
На серці
Цвіте надія,
в хатах і в гаях,
І легша праця рабська та щоденна...