I
Було се давно, літ тому звиш двадцять, коли на дорозі, що веде з Дрогобича до Борислава, здибалися одної літньої днини два молоді люди. Не знаю, чи могли де бути два парубчаки, майже однаких літ, а такі неподібні до себе вдачею і зверхньою подобою. Один — високий, крепкий і вродливий, нісся просто й легко, всміхався часто і часто затягав веселих пісень; його вбога, але чиста одіж і столярське знаряддя в мішку на плечах говорили відразу, що се столярський челядник іде шукати зарібку в Бориславі, що віднедавна зачав оживлюватися і стягати до себе чимраз більше робучого та промислового люду. Другий вандрівник був то мізерненький скулений і обшарпаний жидок, майже з старечим без виразу лицем, маломовний і немов сумовитий. Його худі ноги ледве здужали додержати кроку з здоровим столяром, а маленькі запалі оченята неспокійно бігали в ямках, немов злякалися чогось та хотіли де-будь сховатися. І він ішов до Борислава шукати щастя, але не ніс із собою ніякого знаряддя, ніякого способу до зарібку.
— А з чого ж ти, Юдко, гадаєш жити в Бориславі? — питає столяр.
— З чого бог дасть, — відповідає боязко скулений Юдка.
— Та то ніби так, усе в божих руках, — відповідає столяр, — але-бо у нас кажуть: бога взивай, а рук прикладай.
— У нас так не кажуть, — відповів коротко Юдка.
— А як же у вас кажуть? Рад би я знати!
— У нас кажуть: хто на бога здасться, тому бог не дасть пропасти.
— Xa, xa, xa! — зареготався столяр і махнув своїми дужими руками. — Най-но би я стрібував не робити з місяць, чи бог би зліз із неба та нагодував мене!
— Не говори так, Слимаку, не гніви бога!
— Я бога гнівати не хочу, але бог же чей не надурно дав чоловікові свою поміч!
І він знов розмахнув дужими руками, немов збираючись розбивати ними скали.
— Як бог схоче, то й твої руки не поможуть, Слимаку!
— Хіба мені повідпадають, а тоді й я не хочу жити!
— І здорові будуть, і не поможуть!
— О, сего не буде!
— Побачимо.
— Ну, ну, побачимо.
Оба товариші за час тої розмови йшли самітною дорогою через поля. До Борислава було ще з півмилі. Сонце стояло з полудня і пражило немилосердно. Слимакові давно вже хотілося пити, та й Юдка віддавна час за часом жалібно позирав на вузлик у Слимака за плечима, з якого долітав його запах хліба й сиру. Він сам не мав при собі ані кусника хліба, ані одного крейцара.
Аж ось Слимак скрутив із звичайної дороги вбік під стрімкий, зсувистий горб. Юдка став на скруті.
— А ти, Слимаку, куди?
— Ади, ось тут криничка, хочу води напитися.
— А може й спочити троха?
— Ну певно! Сонічко пече, мов огнем пражить, а до Борислава ще й так зайдемо завчасу.
— Най буде й так.
Посідали коло джерела. Слимак напився води, виняв хліб і сир із вузлика, а видячи, що Юдка не має свойого нічого, запросив і його.
— Але, може, тобі не вільно, бо трефне?
— Е, — сказав Юдка, — наш закон у крайній потребі позволяв їсти й трефне.
— А так, звичайно, не позволяє?
— Ні, не позволяє.
— Ну, то добрий ваш закон, що його можна як до потреби натягати так, як швець шкіру натягає.
— Не кажи так, Слимаку, гріх так казати. Наш закон так само від бога, як ваш закон, — сказав якось боязко Юдка.
Пополуднували — і далі. Ось уже й Борислав. Хоть досі йшли все сухою землею, хоть дощу не було вже майже від тижня, то прецінь у Бориславі на всіх вуличках було глибоке грузьке болото. Жиди, парубки, ріпники, вози й тачки снувалися довкола. Гамір, співи, крики та п’яні прокляття невгавали й на хвилю.
— Куди ж ти тепер, Юдко?
— Піду де шукати місця. А ти куди?
— Я тут замовлений до одної будови, он там, видиш? Маю там робити двері, футрини і всю столярську роботу. Ну, бувай здоров!
— Бувай здоров, Слимаку! А знаєш що? Якби тобі коли було чого треба, а я би міг, — знаєш, я не такий жид, прийди до мене! Я тобі не забуду!
— Я до тебе? Ха, ха, ха! — зареготався Слимак. — А що ж ти мені поможеш, коли ти сам голий!
— Хто знає, Слимаку, хто знає, що кому бог судив. Ще раз кажу, приходи, Юдка тобі не забуде!
І розійшлись.
II
Минуло десять літ. При головній бориславській вулиці йно що отворився новий шинок. Шинок стояв на розі двох вулиць, у дуже добрім місці, хоть майже локоть нижче від рівня вулиці, так що до дверей треба було східцями сходити в долину. Робітники день і ніч заповнювали простору, брудну і вогку шинківню; співи, крики та сварки не втихали там ніколи і глухим клекотом неслися на Борислав крізь вічно отворені вікна. Над дверима шинку прибита була таблиця, помальована начорно, а на ній огнисто-червоними буквами було виписано: "Bier und Branntwein-Ausschank des Judas Maultrommel". A в шинку поміж п’яними робітниками звивався, мов пискор, скулений, хоть і не дуже-то мізерний, жидок: то був Юдка. А за шинквасом стояла гидка, як ніч, але багато вбрана жидівка, звичайно з одним або з двома дітьми на руках: то була його жінка.
Вечір. Юрбами висипали робітники з роботи і розсипалися хто куди, а найбільша часть по шинках. У Юдки повно, як набито. Але що се за сумний, похнюплений, нужденний чоловік протискається крізь товпу до шинквасу? Його лице, бліде й зіссане, свідчить про перебуту слабість. В руках у нього дві кулі, що ними підпирається, безпомічно волочучи хорі, вихудлі ноги. Ось він з тяжкою бідою доперся до шинквасу, став і обзирається.
— Чого вам треба? — спитала жидівка.
— Юдки.
— Юдки? А нащо вам Юдки? Хочете горівки, то я вам дам і сама. А наборг то й Юдка не дасть.
— Ні, я не хочу горівки, я би хотів поговорити з Юдкою.
— Поговорити? — спитала протягло жидівка і з погордою змірила очима того нужденного, обдертого пройдисвіта. — Що ви йому маєте сказати? Скажіть мені, то я йому скажу.
— Ні, я би хотів йому самому. А ось і він! — І обдертий пройдисвіт обернувся до Юдки, що саме протисся до шинквасу зо склянками та чарками в обох руках.
— Der Goj will schmissen mit dir, — сказала жидівка Юдці. Той обернувся і хвилю глядів на обдертого пройдисвіта, але, очевидно, не міг його пізнати.
— Ви хотіли говорити зі мною? Ну, говоріть, чого хочете?
— Ви не пізнаєте мене, Юдко?
— Ні, не можу якось, — сказав Юдка, ще раз зирнувши на нього.
— Правда, не нині то діялося, як ми оба, ще молодші, вандрували до Борислава, тямите?