– Маячня й нісенітниця, Фанні. Цим смерть не віднадиш, і ви це знаєте. Та хоч як воно є, а сюди я приноситиму тільки себе, Фанні, свою давню дружбу й любов.
Ці мої слова розтопили сніги в Гімалаях.
Повільно, як карусель, Фанні обернулася. І раптом ми обоє почули музику, що вже давно линула із заїждженої платівки.
"Кармен".
Фанні Флоріанна сягнула рукою за викот сукні, вихопила звідти чорне ажурне віяло, розчахнула його на всю широчінь і, грайливо потрушуючи, піднесла до очей, що враз спалахнули, як в іспанки: а тоді млосно приспустила вії, і я почув її голос, відроджений з небуття, свіжий, мов прохолодний гірський струмок, і такий же молодий, яким я сам почував себе всього тиждень тому.
Вона співала. І, співаючи, пританцьовувала.
Переді мною ніби високо піднялася важка завіса театру "Метрополітен", обвинула Гібралтарську скелю й разом з нею закружляла від помаху палички якогось знавіснілого диригента, що вміє запалювати слонів-танцівників і викликати з океанських глибин примарних білих китів.
Фанні ще не доспівала першу пісню, як я знову заплакав.
Цього разу – від сміху.
Тільки згодом я похопився.
Боже мій! Це ж уперше. В своїй кімнаті. Вона співала…
Для мене!
Унизу вже схилялося надвечір.
Я стояв на освітленій сонцем вулиці, похитуючись, відчуваючи в роті присмак вина, і дивився на другий поверх багатоквартирного будинку.
Звучала мелодія прощальної пісні, пісні розлуки Баттерфляй з її молодим лейтенантом у білій уніформі, що відпливав назавжди.
На балконі виникла велика постать Фанні; вона дивилася вниз на мене, її невеликий, схожий на пуп'янок троянди рот сумно всміхався на круглому, як повен місяць, обличчі, що поглинуло оту молоду дівчину, а з-позад неї линула музика, промовляючи про нашу дружбу й сьогоднішню розлуку.
Дивлячись на неї, я згадав про Констанс Реттіген, що замкнулась у своїй маврітанській фортеці біля моря. Я хотів був гукнути до Фанні й спитати, чи є між ними подібність.
Але Фанні вже махала рукою. І мені залишалося тільки помахати їй у відповідь.
За цієї гарної години я був готовий до зустрічі з Венецією.
"Ну, невеличкий лисуватий чоловіче, зовсім не схожий на детектива, – думав я, – ну, Елмо Крамлі, начувайся, я йду!"
Та все, на що я спромігся у Венеції, було марне ходіння сюди-туди перед поліційним відділком, з почуттям власної нікчемності.
Я ніяк не міг розважити, хто він, цей Крамлі, що був десь там, – прекрасний принц чи лиха потвора.
Оця непевність і змушувала мене тинятися на тротуарі, аж поки із загратованого вікна другого поверху визирнув хтось нібито схожий на Крамлі.
І я втік.
На саму думку про те, як він розтулить рота, як звідти, наче з паяльної лампи, вихопиться полум'я і обсмалить невинний пушок на моїх щоках, серце в мене падало додолу, наче слива з дерева.
Господи, міркував я, коли я нарешті зможу стати перед ним і викласти всі ті похмурі дива, що, наче могильний порох, збираються докупи в моїй скриньці з рукописом? Коли?
Скоро вже.
Тієї ж таки ночі сталося ось що.
Десь годині о другій за дверима мого помешкання пройшла невеличка злива.
Яка дурниця, подумав я, лежачи в ліжку й дослухаючись. Невеличка злива? Як це невеличка? Метр завширшки, два заввишки, і все те на одному місці? Дощ намочив мату перед дверима, більш ніде й не капнув, а тоді вмить ущух!
Хай йому чорт!
Я підскочив до дверей і розчахнув їх навстіж.
На небі не видно було ані хмаринки. Ясно сяяли зорі, ніде ні мли, ні туману. Звідки б то взятися дощу?
А проте перед моїми дверима була калюжка води.
І сліди босих ніг: один ланцюжок вів до мене, до дверей, другий – назад.
Я стояв, дивлячись на них, певне, секунд із десять, поки мене прорвало.
– Ну постривай!
Хтось же таки постояв тут мокрий із півхвилини, міркуючи, чи я не сплю, і вже майже зважившись постукати в двері, а тоді подався геть, до моря.
Та ні. Я кліпнув очима. Не до моря. Море було праворуч, на захід.
А сліди босих ніг тяглися ліворуч, на схід.
Я рушив по них.
Біг чимдуж, ніби сподіваючись наздогнати оту невеличку зливу.
Аж поки добіг до каналу.
Сліди уривались на самому краєчку…
О боже!
Я втупив очі в масну воду.
Мені було видно, де той хтось виліз на берег, щоб почалапати нічною вулицею до мого помешкання, а тоді бігом гайнути назад – відстань між слідами, що вели до каналу, була ширша – і…
Пірнути?
Боже мій, та хто ж стане плавати в цій бруднющій воді?
Хтось, кому до всього байдуже, хто не боїться ніякої зарази? Хто полюбляє з'являтися серед ночі й зникати в пітьмі задля якоїсь диявольської розваги чи задля самої смерті?
Я побрів понад високим берегом каналу, пильно видивляючись униз, чи не вигулькне щось на чорній поверхні води.
Припливна хвиля відлинула, тоді повернулася, промкнувшись крізь проіржавілу заставку шлюзу. Майнуло щось ніби зграйка малесеньких тюленят, та насправді то були всього-на-всього водорості, що пливли за водою.
– То ти все ще там? – прошепотів я. – Навіщо ти приходив? І чому саме до мене?
Я глибоко вдихнув, та так і завмер з повітрям у грудях.
Бо у воді по той бік хисткого пішохідного містка, в заглибині під невеликим бетонним виступом…
Мені привиділось, ніби на поверхню зринуло масне пасмо волосся, а потім і лискуче чоло. І очі, що втупилися в мене. То могла бути морська видра, чи собака, чи невеликий чорний дельфін, що не знати як утрапив у канал і не міг вибратися назад у море.
Загадкова голова, наполовину вистромившись із води, вже довго не зникала.
І мені пригадалося те, що я прочитав колись хлопчиськом в одному з любих мені тоді романів про Африку. Про крокодилів, що населяли підводні печери по берегах річки Конго. Ті страховиська залазили туди й ніколи не показувались на поверхні. Зачаївшись під водою, вони вичікували, поки якийсь необачний дурень поткнеться в річку й попливе повз них. А тоді миттю виринали із своїх підводних лігвищ і бенкетували.
Невже й я оце дивлюся на таке страховисько? На когось такого, кому до вподоби нічні припливи, хто ховається в заглибинах попід берегом, а потім виходить і кудись скрадається, залишаючи по собі дощ?
Я дивився на темну голову у воді. І вона дивилася на мене блискучими очима.