За кожним його словом я все глибше ховав кулаки в кишені своєї спортивної куртки. І чомусь ніяк не міг вийняти їх звідти. Нахиливши голову й відвернувши очі, я намагався зібратися з духом.
Крамлі позирнув на годинник.
– Тієї ночі в трамваї позад мене сидів один чоловік! – раптом закричав я. – Ото він і запхав того старого в лев'ячу клітку!
– Не репетуйте. Звідки ви знаєте?
Мої стиснуті кулаки засовались у кишенях.
– Я відчував, як його руки тяглися до мене. Відчував, як благально ворушаться його пальці. Він хотів, щоб я обернувсь і подивився на нього! Адже всі вбивці бажають, щоб їх викрили, хіба не так?
– Це вигадка дешевих психологів. Чому ж ви не подивилися на нього?
– Не можна дивитись у вічі п'яним. Тоді вони підсідають і дихають тобі в обличчя.
– І то правда. – Крамлі дозволив собі виказати ледь помітну цікавість. Потім дістав з кишені кисет та цигарковий папір і взявся скручувати цигарку, зумисне уникаючи мого погляду. – Що далі?
– Якби ви почули його голос… Ви б одразу повірили, якби почули. Боже мій, то був справжній дух Гамлетового батька, що волав із могили: "Не забувай мене!" Навіть більше: "Подивись на мене, впізнай мене, заарештуй мене!"
Крамлі запалив цигарку й поглянув на мене крізь хмарку диму.
– Той голос за кілька секунд зістарив мене на десять років, – сказав я. – Ще ніколи в житті я не усвідомлював так гостро, що маю чуття.
– Кожна людина на цьому світі має чуття. – Крамлі розглядав свою цигарку, так наче не міг вирішити, смакує вона йому чи ні. – Кожна бабуся складає якісь пісеньки й, хильнувши пива, нудно мугикає їх, аж поки тобі урветься терпець і закортить вибити із старої карги все те хмільне зілля. Піснярі, поети, детективи-аматори, кожен клятий дурень вважає, що він осягнув геть усе. Знаєте, кого ви мені нагадуєте, синку? Оту юрбу ідіотів, що бігли за Александром Попом,[11] вимахуючи своїми поемами, романами та нарисами й благаючи поради, аж доки Поп знавіснів од люті й написав "Трактат про критику".
– Ви знаєте Александра Попа?
Крамлі тяжко зітхнув, кинув на землю цигарку й наступив на неї.
– Ви гадаєте, всі детективи – тупі служаки, глухі до будь-чого іншого? Атож, знаю, уявіть собі. Я читав Попа вночі під простиралом, щоб мої домашні не подумали, ніби я зсунувся з глузду. Ну, а тепер дайте мені пройти.
– Ви вважаєте, що все це ні до чого! – вигукнув я. – І навіть не спробуєте врятувати того старого бідолаху?.. – Почувши власні слова, я спаленів від сорому. – Тобто, я хотів сказати…
– Я зрозумів, що ви хотіли сказати, – терпляче промовив Крамлі.
Він повів довгим поглядом по вулиці, так наче осягнув усю дорогу до мого помешкання й побачив там і письмовий стіл, і друкарську машинку на ньому.
– Ви затялися на доброму ділі, чи так вам здається. От і порете гарячку. Вам хочеться знову сісти вночі у великий червоний трамвай, запопасти того п'янюгу й віддати на розправу. Та коли ви й сядете в той трамвай, його там не буде, а як і буде, то не він, зовсім не той чоловік, або ж ви його не впізнаєте. І все, що ви маєте на сьогодні, це збиті до крові нігті на руках, бо ви без угаву клацаєте на машинці, і виходить чудово, як каже Хемінгуей, і ота ваша хвалена інтуїція чимдуж ворушить своїми довгими вусиками-антенами, чутливими як ні в кого. Тільки я на цих штучках-дрючках далеко не заїду!
І він пішов від мене до протилежних дверцят своєї машини, достоту як учора, коли я зазнав катастрофи.
– Ні, ви не смієте! – зарепетував я. – Не робіть так знову! Та знаєте, хто ви є? Ви просто заздрісник!
Голова Крамлі мало не зірвалася з в'язів. Він круто повернувся.
– Хто я?
Я був майже певен, що побачив, як рука його шарпнулася до пістолета. Та пістолета на місці не було.
– І… і… і… – белькотав я. – І ви… ви ніколи нічого не зробите!
Моє зухвальство дійняло його до живого. Крамлі крутнув головою і втупився в мене поверх машини.
– Чого не зроблю? – запитав він.
– Хоч би чого хотіли. Ви!.. нічого!.. не!.. зробите!
Я випалив усе до останнього слова і вражено замовк. Не міг навіть пригадати, щоб коли-небудь кричав так на когось. У школі я був узірцевим слиньком. Щоразу як котрась учителька починала гримати, я аж скулювався. А тепер…
– Якщо не навчитеся… – додав я, затинаючись і відчуваючи, як пашить моє обличчя, – е-е… прислухатися до серця, а не до розуму.
– Норман Роквелл, "Філософські поради заблудним детективам". – Крамлі сперся на машину, наче то була його єдина в світі опора. Він пирснув сміхом, тоді затулив рота долонею і глухо промовив: – Говоріть далі.
– Ви ж не хочете мене слухати.
– Синку, я вже й забув, коли сміявся.
Вуста мої міцно зімкнулись. Я заплющив очі.
– Ну ж бо, – сказав Крамлі, трохи лагідніше.
– Все дуже просто, – почав я поволі, – я давно дійшов висновку, що чим більше думаю, тим гірше виходить написане. Всі гадають, ніби треба думати й думати. Ну, а я все те перечуваю і записую, знов перечуваю і знов записую, а вже потім, у кінці дня, обмірковую. Час думати настає згодом.
В очах Крамлі засвітилися вогники цікавості. Він нахилив голову в один бік і поглянув на мене, тоді нахилив голову в другий бік – наче мавпа в зоопарку, яка дивиться з-за грат і міркує собі: що то в біса за почвара там стоїть?
Потім, не сказавши й слова, не засміявшись і навіть не посміхнувшись, він просто сів за кермо машини, спокійно ввімкнув мотор, легенько натиснув на газ і помалу-помалу рушив.
Проїхавши метрів двадцять, він загальмував, якусь хвилю подумав, тоді дав задній хід, визирнув з віконця й гукнув до мене:
– Бога ради! Докази! Хай вам чорт! Докази!
На це я так рвучко висмикнув з кишені праву руку, що мало не порвав куртку.
Потім простяг до нього кулак і розтиснув тремтливі пальці.
– Ось! – мовив я. – Ви знаєте, що це таке? Ні. А я знаю? Так. Чи знаю я, хто той старий? Так. А ви знаєте, як його звали? Ні!
Крамлі поклав голову на згорнені на кермі руки й зітхнув.
– Гаразд, я слухаю.
– Оце, – сказав я, роздивляючись кришиво на своїй долоні, – маленькі А, Б, В… Літери алфавіту, вибиті компостером із трамвайних квитків. Ви їздите машиною і, мабуть, уже хтозна-відколи не бачили такого дива; ну, а я, відтоді як перестав ганяти на роликових ковзанах, ходжу пішки чи сідаю в трамвай, отож мало не потопаю в цих паперових літерках.