Крамлі поволі підвів голову, намагаючись не виказувати цікавості чи уваги.
А я вів далі:
– Той старий завжди стовбичив у павільйоні на кінцевій станції й напаковував кишені цим мотлохом. А під Новий рік або й на Четверте липня[12] обсипав ним людей замість конфетті й вигукував: "Із святом, із святом!" Коли я побачив, як ви вивертали бідоласі кишені, то враз подумав, що це напевне він. Ну, що ви скажете тепер?
Запала довга мовчанка.
– Чорт… – Крамлі неначе подумки молився, заплющивши очі, як і я хвилину тому. – Хай поможе мені бог. Залазьте.
– Що?
– Залазьте, хай вам абищо! Ви ще маєте довести те, що оце сказали. Я вам що – ідіот?
– Так. Цебто… ні. – Я відчинив дверцята машини й потрусив лівим кулаком у кишені куртки. – Отут у мене є й ще дещо – водорості, які хтось залишив цієї ночі біля моїх дверей і…
– Замовкніть і тримайтеся.
Машина рвонулася вперед.
Я все ж устиг скочити на сидіння.
Елмо Крамлі і я ввійшли в густий тютюновий дух вічного горищного присмерку. Крамлі кинув пильний погляд на порожнє місце між старими, що сиділи, хилячись один до одного, мов розсохлі лозові стільці. Потім ступив уперед і простяг до них руку, показуючи зжужмлене алфавітне конфетті.
Старі мали вже два дні на роздуми про оте порожнє місце між ними.
– Сучий син, – пошепки лайнувсь один з них. А тоді, блимаючи очима на паперову січку на долоні Крамлі, пробурчав: – Коли таку потерть показує мені поліцай, то вона напевне з кишень Віллі. Ви хочете, щоб я пішов з вами й упізнав тіло?
Інші двоє старих відсторонилися від цього, котрий говорив, так наче він сказав щось непристойне.
Крамлі кивнув головою.
Тремтливими руками старий зіперся на ціпок і важко підвівся. Крамлі хотів був допомогти, але старий обпік його таким лютим поглядом, що він ураз відступив.
– Не займайте!
І, грюкаючи ціпком об підлогу, так наче зганяв на ній зло за лиху звістку, старий видобувся за двері.
Ми вийшли за ним у туман, імлу та мряку, що знов заступили світло боже в нашій південнокаліфорнійській Венеції.
До моргу ми входили з вісімдесятирічним чоловіком, а коли видибали звідти, йому було не менш як сто десять, і він не міг навіть спиратися на ціпок. Очі його згасли, він уже й не пробував відштовхувати нас, коли ми вели його до машини, тільки все плакав.
– Боже мій, хто ж це так жахливо його підстриг? Коли це сталося? – хлипав він, бо йому треба було щось говорити, хай і дурниці, але говорити. – Це ви зробили з ним таке? – закричав він, ні до кого не звертаючись. – Хто це зробив? Хто?
Я подумав, що я-то знаю, але нічого не сказав. Ми витягли старого з машини, відвели назад до павільйону й всадовили на його місце на холодній лаві, де дожидали інші, вдаючи, ніби й не помітили нашого повернення. Втупивши очі один у стелю, а другий у підлогу, обидва чекали, поки ми підемо геть, а тоді вони вирішать, чи їм відцуратися свого давнього товариша, що тепер став для них чужинцем, чи присунутись ближче й зігріти його.
А ми з Крамлі, мовчазні й принишклі, поїхали до майже спорожнілого будинку з канарками на продаж.
Я залишився за дверима, а Крамлі пішов до кімнати старого, щоб побачити її голі стіни й оті імена – Вільям, Віллі, Вілл, Білл, Сміт, Сміт, Сміт, – що їх старий надряпав нігтем на тиньку, увічнюючи себе.
Вийшовши звідти, Крамлі став у коридорі й ще якусь хвилю дивився назад, у моторошну пустку кімнати.
– Боже милий, – прошепотів він.
– Ви прочитали написи на стіні?
– Всі до одного. – Крамлі озирнувся, і його видимо збентежило те, що він стоїть отак у коридорі й заглядає до кімнати. – "Він знов стоїть за дверима". Хто тут стояв? – Він обернувся й зміряв мене поглядом. – Ви?
– Ви ж знаєте, що ні, – відказав я, трохи позадкувавши.
– Я маю підстави заарештувати вас як зломщика, що забрався в чуже житло.
– Ви цього не зробите, – нервово промовив я. – І ці двері, й узагалі всі двері в будинку вже багато років не замикаються. Ввійти може хто завгодно. От хтось і ввійшов.
Крамлі озирнувся на німотну кімнату.
– Звідки мені знати, чи це не ви власним нігтем надряпали на стіні оті написи, щоб я вжахнувся й повірив у вашу маячну ідею?
– Літери на стіні кривулясті й непевні. Видно, що то стареча рука.
– Ви могли б і про це подумати й підробитися під старечі карлючки.
– Міг би, але ж не зробив. Господи, ну чого ще треба, щоб вас переконати?
– Чогось більшого, ніж мурашки по шкірі, ось що я вам скажу.
– Тоді, – мовив я, знов застромивши руки в кишені й до пори стискаючи в кулаці жмуток водоростей, – решта нагорі. Підніміться. Погляньте. А тоді спустіться й скажіть мені, що ви там побачили.
Крамлі схилив голову набік і кинув на мене отой свій мавп'ячий погляд. Потім зітхнув і поплентав нагору, мов старий роз'їзний торговець, що несе в кожній руці по важенному ковадлу.
Піднявшись сходами, він на довгу хвилю прикипів до місця, неначе лорд Карнавон[13] перед гробницею Тутанхамона. Нарешті зник за дверима. А мені вчувся примарний шурхіт і щебет давно померлих птахів. Мені вчувся шепіт мумії, що зринала з річкового намулу. Але то озвалася в мені моя муза, жадібна до гострих вражень.
А насправді я чув, як Крамлі ступає в кімнаті старої, і грубий шар пороху на підлозі глушив його ходу. Чув, як задеренчала пташина клітка, коли він доторкнувся до неї. Потім почув, як він нахилив голову, дослухаючись до подиху часу, що линув з пересохлих і болісних уст.
І останнє, що я почув, було ім'я зі стіни, вимовлене пошепки раз, і другий, і третій, так ніби жінка з канарками читала одне по одному єгипетські письмена.
Коли Крамлі спустився вниз, він уже ніс ті ковадла в душі, і обличчя його було стомлене.
– Я виходжу з цього діла, – мовив він.
Я мовчки чекав.
– "Хірохіто сходить на трон", – проказав він давній газетний заголовок, щойно побачений на дні пташиної клітки.
– І Аддіс-Абеба? – спитав я.
– Невже це справді було аж так давно?
– Тепер ви бачили все, – сказав я. – То якого дійшли висновку?
– А якого висновку я мав дійти?
– Хіба ви не прочитали цього на її обличчі? Не добачили?
– Чого?
– Того, що тепер її черга.
– Що?
– Це ж очевидно, написано в її очах. Вона знає про чоловіка, що стоїть у коридорі. Той піднімався і до її дверей, але не ввійшов. Вона просто чекає і молиться, щоб це нарешті сталось. Мене всього аж мороз бере, ніяк не можу зігрітися.