— Не так живеш, Крістофере! Мені соромно за тебе.
— Веселеньке життя, егеж? — засміявся Кіт.
Старий знизав плечима.
— Не печіть мене так очима, дядю. Хотів би, щоб це було від веселого життя. Розваги? Та я просто не маю часу!
— Що ж тоді діється з тобою?
— Переробився.
Джон Беллю зареготав.
— Невже?
Знову регіт.
— Людина — продукт оточення, — проголосив Кіт, вказуючи на дядькову склянку. — Сміх ваш рідкий і гіркий, як оте вино.
— Переробився! — глузував той. — Ти ж за все своє життя й цента не заробив.
— Б'юсь об заклад, що заробив. Тільки ні разу й цента не одержав, хоч заробляю п'ятсот доларів на тиждень і працюю за чотирьох.
— Малюнки, що їх ніхто не купує, чи, може, якісь інші дурниці? Ти вмієш плавати?
— Колись умів.
— А сидіти на коні?
— І це доводилось.
Джон Беллю з огидою чмихнув.
— Добре, що батько помер і не побачить таку гидоту, — мовив він презирливо. — Твій батько був справжній чоловік. Розумієш? Чоловік, а не баба! Гадаю, він вигнав би з тебе ці мистецькі дурощі.
— Що тут вдієш! Тепер часи занепаду, — зітхнув Кіт.
— Я міг би зрозуміти й терпіти це, — люто наступав дядько, — якби тобі хоч щастило. А ти ж ще й цента не заробив, ні разу не виконав гідної мужчини роботи!
— Гравюри, малюнки, опахала… — запротестував Кіт.
— Партач ти і невдаха! Які картини ти намалював? Поганенькі акварелі та бридкі афіші! А чи відомі вони публіці, навіть тут, в Сан-Франціско?
— Ви забули. Одна з них висить в залі цього клубу.
— Мазанина! А музика? Твоя люба дурненька мати витрачала сотні на твоє вчення. Але нічого з тебе не вийшло. Ти не заробив і п'яти доларів, хоча б акомпануючи кому-небудь на концерті. А твої пісні? Божевільне ниття. Їх ніхто не співає, крім отих дурнів, то граються в богему.
— Я надрукував якось цілу книжку. Пригадуєте мої сонети? — несміло промовив Кіт.
— Скільки ж це коштувало тобі?
— Тільки дні сотні.
— А що ти ще зробив?
— Поставив п'єсу в літньому театрі.
— Що ж ти отримав за неї?
— Славу.
— А ще вмів плавати і навіть пробував їздити верхи! — Джон Беллю стукнув склянкою об стіл. — На що ти зараз здатний? Грошей на тебе не шкодували, а ти навіть в університеті не грав у футбол. Не веслував. Не…
— Я трохи займався боксом і фехтуванням.
— Коли ж ти боксував востаннє?
— Ще в університеті. Там мене вважали добрим гравцем. Тільки я був…
— Ну, доказуй!
— Ненастирливий.
— Ти хочеш сказати, ледачий?
— Можливо й так.
— Мій батько, сер, а ваш дід, старий Ісаак Беллю, убив кулаком чоловіка, коли йому було шістдесят дев'ять років.
— Убитому?
— Ні, дідові, безсоромний ти блазню! А ти не вб'єш навіть москіта, коли тобі буде шістдесят дев'ять.
— Часи змінилися, дядечку! Тепер за вбивство запроторять до в'язниці.
— Твій батько проскакав верхи сто вісімдесят п'ять миль і загнав троє коней.
— А якби він жив тепер, то міг би зробити цю подорож в поїзді, та ще й добре виспатись.
Старий аж задихався від люті, але спитав:
— А скільки тобі років?
— Гадаю, що…
— Та знаю. Двадцять сім. Ти скінчив коледж, маючи двадцять два. Потім мазюкав, бринчав, базграв, бив байдики п'ять років. Скажи на милість, яка з тебе користь? Коли я був таким, як ти, то мав тільки одну пару білизни. Я гнав товар до Колузи, був міцний, як скеля, і спав на скелях. Живився в'яленим м'ясом та ведмединою. Та й зараз, порівняно зі мною, ти баба. Я можу миттю покласти тебе на лопатки або збити з ніг кулаком.
— Не можна зробитися силачем, спорожнивши склянку коктейлю, — з жалем пробурмотів Кіт. — Хіба ви не бачите, дядю, що часи змінилися. До того ж у мене було інше виховання. Моя люба, дурненька мати…
Джон Беллю сердито засовався.
— … як ви самі кажете, була занадто добра до мене. Тримала у ваті і таке інше. Якби я, ще юнаком, зробив хоч кілька таких подорожей, що зміцнюють силу та мужність… Мене дивує, чому ви ніколи не кликали мене я собою? Брали ж ви Хела і Роббі до Сієрри та Мексіки.
— Бо вважав тебе надто тендітним для цього.
— Ваша вина, дядю, і моєї дур… любої матері. Як же я міг стати міцним? Що мені лишалося, окрім гравюр, малюнків та опахал? Хіба я винен, що ніколи не працював?
Старий дивився на свого небожа з неприхованою відразою. Терпець йому увірвався.
— Гаразд. Я саме збираюсь їхати в одну з таких подорожей. Може, поїдеш зі мною?
— Трохи запізно, мушу сказати. А куди ви їдете?
— Хел та Роберт збираються до Клондайку. Я хочу провести їх через протоку до озер..
Старий не доказав, бо юнак підстрибнув і схопив його за руку.
— Визволителю мій!
Джон Беллю насторожився. Він не сподівався, що його запрошення буде прийнято.
— Ти ще обміркуй все як слід, — мовив він.
— Коли ми їдемо?
— Це дуже важка подорож! І ти нам тільки заважатимеш!
— Та ні. Я працюватиму. Я навчився працювати, відколи потрапив до "Хвилі".
— Кожен мусить узяти з собою запас харчів на цілий рік. Там буде така метушня, що індійці-носії не впораються з усім. Хел і Роберт переноситимуть свій вантаж самі. Отож я й їду, щоб їм допомогти. Ти будеш тягти на плечах стільки ж, як і вони.
— Випробуйте мене!
— Ти не зможеш носити вантаж.
— Коли ми їдемо?
— Завтра.
— Тільки не думайте, що це на мене вплинула ваша лекція про витривалість, — сказав Кіт на прощання. — Мені потрібно здихатись О’Гари.
— Хто це О’Гара? Японець?
— Ні, він ірландець, великий рабовласник і мій найближчий приятель. Видавець "Хвилі" і жорстокий гнобитель. Він навіть мертвого примусить танцювати.
Того ж вечора Кіт написав О’Гарі:
"Беру відпустку на кілька тижнів. Найми собі іншого хлопця, хай допише роман. Пробач, друже, здоров'я вимагає цього. Коли повернусь, працюватиму за двох".
II
Кіт Беллю зійшов на берег у Дайї серед божевільної метушні тисячного натовпу з тисячопудовим вантажем. Цю силу-силенну речей та харчу горами вивантажували з пароплавів, а далі все це повільно текло в долину Дайї й через Чілкут. Переносити треба було за двадцять вісім миль на власних спинах. Індійці-носії збільшили платню з восьми центів за фунт до сорока і все ж таки не могли впоратись. Всім було ясно, що більшість подорожніх не встигнуть перенести вантаж до настання зими.
Найневмілішим з-поміж новачків був Кіт. Як і в сотень інших, у нього на поясі теліпався величезний револьвер і патронташ. В цьому був винний його дядько, що пам'ятав ще часи сваволі. Але Кіт Беллю був романтиком. Ці гони по золото його засліпили, життя, що клекотіло довкола, чарувало, і він дивився на все очима художника. Як казав Кіт на пароплаві, це була не його стихія. Він зараз у відпустці і хоче тільки "кинути оком", а тоді знову повернутися до звичного життя.