— Спасибі тобі, добрий Янкелю,— тепер ніхто не буде підозрівати тебе в нещирості до нас. Сядь та відпочинь, а я скажу татові.
Янкель виглядав так, що коли б не така поважна хвиля, можна було з нього посміятися. На ньому була розхристана сорочка та подертий халат — від того, що передирався кущами тернини, де треба було ховатися. Загубив шапку і берлиток, і світив голою головою з довгими пейсами.
Петро лишив Янкеля на рундуку, а сам пішов у світлицю:
— За вовка помовка, а вовк козу з'їв... Ми радимо і вгадуємо, чи прийде москаль, чи ні, а я маю певну відомість, що царські люди вже в дорозі на нас. Хочете, вірте або ні, але відомість певна, лиш вибачте, що не скажу, від кого.
А батькові шепнув:
— Янкель сидить на рундуку.
Полковник Кандиба вислав зараз роз'їзди в сторону Слов'яно-Сербії. Сотник каже:
— Не чекати нам, аж роз'їзд вернеться, лише готовити козацтво до оборони. Як москалі йдуть від Слов'яно-Сербії, певно, і мого села не минули, а мені ніхто не дав знати. Чей же усіх не вимордували...
— Я думаю, що вони не лише виминули твоє село, але і всі села по дорозі. Залежало ж їм на тім, щоби нас заскочити несподівано і тут накрити. Вони, вертаючи, можуть усе пограбувати і попалити, а поки що можна бути спокійним,— каже Кандиба.
— В такому разі,— каже сотник,— нам треба подбати, щоби вони звідси не вернулися.
У хуторі настав тихий, непомітний рух. Поскликали полкову старшину та паланчиних сотників. Радять. Усі годяться, щоби провід віддати сотникові Задираці, бо полковник серед такого втратив голову. Він не скриває свого схвильовання. Йому теж жаль того, що тепер має втратити те, що збирав стільки літ. Але соромно йому було говорити це перед сином... От йдуть на нього царські люди. Хоч гостей у нього вже немає, то є такі шпиги, котрі донесуть, що вони були. Москалі і про це довідаються, що тут було говорено, а це вистане, щоби його повезли в Москву в кайданах. А він того певно вже не видержить. Він тепер бачив ясно, що попав в таку халепу, з котрої немає вороття. Навіть хабарями не можна буде викупитися. Нащо їм задовольнятися дрібницею, коли можуть все забрати? Не може зрозуміти Петра. Той нічим не журиться — та ще й радий з того, що має бути. Він не цікавиться радою старшин, лише порядкує на хуторі. Розділює зброю, дивиться за муніцією.
Нарешті вертаються вислані стежі. Десятники здають полковникові звіт, а Петро і сотник пильно прислухуються. Стежі вернули всі щасливо і поводилися дуже гарно. Ховалися, щоби москалі їх не помітили. Як треба було, то повзли аж під ворожий табір. Москалі — сама кіннота — будуть певно на місці ночувати, бо й вогні порозкладали. Стежі об'їхали далеко московський табір і дивилися за слідом, куди йшли москалі. Показалося, що вони виминали паланчині оселі, щоби підійти непомітно до Самари. Та це ще не було всеї Ще не вернулася одна стежа, яку повів осаул Терешко.
Аж і він з'явився і привіз пов'язаного драгуна — значиться, "піймав язика", з чого всі були раді. Тереш-ко, полишивши свою стежу подальше, підповз там, де паслися драгунські коні. В траві здибав одного сплячого. Той і не стямився, як Терешко його зв'язав і заткав йому ганчіркою рота,, щоб не кричав. Потім взяв його на плечі і притаскав до своїх. Драгуна посадили на коня і перев'язали ноги під животом. Зараз привели драгуна перед полковника і зняли ганчірку. Драгун спльовував з огидою.
— Дайте мені води напитися,— каже по-українськи,— на якого чорта було мене так мучити, коли ж не спирався і не кричав?
— Так ти — українець?
— А ви гадали, що москаль? А гей! Чи у вас і води немає? Не можу язиком ворухнути...
Замість води піднесли йому збанок з медом, і чура хотів налляти йому в кухоль. Та драгун вирвав йому збанок з руки:
— Ти не трудись — я поза дно більше не вип'ю. Підніс збанок до рота і пив, поки не висушив до
дна.
— Ну, спасибіг, добрі люди, що напоїли; коли б ще погодували якоюсь козацькою стравою, бо від московської саламахи мене аж млоїть.
— Ти перше відповідай, про що тебе буду питати,— каже полковник.
— Нема дурних,— каже драгун.— У мене така вдача, що поки голодний — нічого не пам'ятаю, усе забув, хоч залізом мене печіть. Поки не попоїв чогось доброго, й слова не скажу.
Всі пізнали українську вдачу, охочу до жартів. Усім подобався. Принесли йому їсти, і він не дав себе припрошувати.
— Ви, запорожці,— добрі люди,— каже, втираючи рукавом губи,— та ваше лицарство, либонь, вже зледащіло. З вами буде те саме, що з гетьманцями, коли за себе не постоїте. На московську ласку не надійтеся... го-го-го, була колись на світі така господиня, що надіялася від бика молока. Таке буде і у вас з тією ласкою. В Москві вирішили давно, щоби зруйнувати Запорозьку Січ. Із запорозьких земель буде нова губернія. Вас хочуть брати по одному, а потім і Січ захоплять. Лише цим разом траплялася нагода захопити вас усіх разом, як тут будете радитись. Якийсь піп доніс, що на хуторі полковника Кандиби зібралися бунтовщики на раду, і от йде на вас цілий дивізіон драгунів, щоби потихоньку окружити оселю, покувати усіх і повезти зразу у Глухів, а далі туди, звідки нашому братові немає вороття. Ідіже всі праведниї упоїваються.
— Сибір! — каже Задирака.
— Еге ж! Туди ще коротша дорога, як через Сибір. Московські тортури цю дорогу скорочують о одну частину. Як ви, запорожці, не зледащіли зовсім, то обороняйтеся. Цим разом не буде вам важко, бо всього п'ять сотень йде на вас. Тому вони так обережно йдуть і виминають всі оселі, щоби не робити великого шуму. Зате, вертаючи, погуляють собі.
— Ми будемо так робити, щоб ні один не вернувся,— каже сотник.
— Так, то по-козацьки,— каже драгун і вдарив себе по коліні рукою.— Тільки на одно уважайте: між драгунами буде який десяток українців — гріх братню кров проливати.
— Де дрова рубають, там тріски летять,— каже Задирака,— інакше годі. Котрий буде мати розум і заговорить своєю мовою, того пощадять, а дурня то й в церкві б'ють. Та я тебе, козаче, спитаю, чи ти бачив того попа, що з доносом приїздив?
— Як же не бачив? — і ви його побачите, бо він з дивізіоном йде і показує дорогу.
— Накажемо нашим козакам, щоби його пощадили і живого піймали, бо це була б для нього замала кара...