* * *
У просторій світлиці полковничого дому, прикрашеній дорогими турецькими диванами та перськими тканинами, поставлено довгі столи для гостей. По другому боці через сіни призначено столи для жіноцтва, що поприїздило з батьками та чоловіками до полковника в гості. На майдані — столи для козацтва, бо в хаті годі було всіх помістити.
З церкви щораз більше приходило гостей. Полковник Кандиба поки що лишився в церкві, де був ктитором і мав деякі справи полагодити. Петрові доручив приймати гостей та розміщувати, кому де належалося сідати. Козацтво розмістилося на майдані під деревами, де кому до вподоби. Воно було з того раде, бо в хаті була страшенна горяч, ну і не так свободно було б їм в приявності старшини.
На другім боці сіней між зібраним жіноцтвом була сотничиха Жукова і її гарна дочка Степанида.
Красуня із неї вдалася. Струнка, чорнобрива, з палкими чорними очима, чарувала всіх молодих козаків. Пропадали за нею всі, хоч знали, що вона віддавна призначена для молодого Кандибенка. До того ще, тепер прибралася, мов князівна.
Гості, що зібралися в світлиці, ще не сідали, а ждали, аж полковник з церкви вернеться, і за той час стояли купками і розмовляли. З того скористав Петро і пішов між жіноцтво, куди його тягло серце. Такий довгий час не бачився з любою дівчиною, а тепер, стрінувши її, забув про світ божий... Взялися любенько за руки і дивилися одне одному у вічі, не промовивши ні словечка, хоч стільки мали з собою говорити. Розмовляли душею і ця розмова виливалася очима і западала глибоко в душу. Стільки часу розлуки для люб'ячої дівчини — то страшенна мука. Бо хлопець має все якусь роботу, має чим голову за-прятати, особливо, коли поневолі переганяють його з місця на місце. А дівчина остає все на тім самім місці, серед тих самих обставин, і кожна найдрібніша річ нагадує їй таке гарне минуле, яке хто зна чи коли вернеться. Степанида чувала, що Петро пропав, що загинув, та вона не йняла віри. Якесь добре прочуття говорило їй, що він вернеться живий та здоровий. Вона за ним молилася. їй траплялися гарні женихи, і мама вговорювала, толкувала їй, що живий живе гадає, що вона, коли й далі так буде вередувати та женихів відганяти, то остане старою дівкою, а вмерлого з домовини не прикличеш. Та Степанида все одне говорила: що раз полюбила Петра, то іншого не хоче знати. А коли їй справді так судилося, то піде в монастир між черниці і довіку буде молитися за душу свого любого козака. І сотник Жук тим дуже журився, бо Степанида, відколи її старший брат загинув у поході, була одиначкою теж на чималім майні.
Тепер Петро дивився на неї, мов на образок, любувався її красою. Вона дрижала усім тілом. Отак обняла би та пригорнула любого козака до серденька, та годі! Скільки очей на них дивиться... Треба підождати, коли повечеріє, і вони зійдуться у садку на любу розмову під розлогу калину, коли вже гості не будуть на них звертати уваги...
Нарешті прийшов з церкви і полковник, ведучи з собою отця Созонія і духовників.
Була гаряча літня днина і всі дуже попріли. Полковник йшов без шапки, обтираючи з лиця та голови рясний піт коліровою хустиною. Народ розступався перед ним і вітав його, а він усім кланявся. Ввійшовши в світлицю, гукнув з порога:
— Здорові були, дорогі гості! Сідати просимо, та пообідаємо, чим Бог дав.
Полковник оглядався за Петром. Слуга, що під руку навинувся, каже, що пан Петро між жіноцтвом. Полковник повернувся до сіней і гукнув:
— Петре! а ходи ж сюди...
На той поклик Петро наче із сну прокинувся і побіг через сіни.
— Тут, тату, чого вам треба?
— Як чого? Ти забув, що у нас гості,— чому не почастував чаркою?
А на ухо:
— Не бійся, Степанида тобі не втече... Полковник узяв великий боклаг з запіканкою і
чарку та пустився гостей частувати. При тім приговорював і кожному мав щось доповісти. Був дуже веселий. Петро пішов з боклагом у другий бік, нікого не минаючи.
Гості пили, закусували і сідали на призначені їм місця, духовних посадили на першому місці.
У жіночій світлиці те саме. Там господарила Марта. Тй помагали дівчата та молодиці, що жили у полковника на хуторі. Приносили великі миски з усякою стравою і ставили перед гостей. Гості доволі при-голодніли і не треба було дуже припрошувати. Розносили великими збанками мід і наливали в чарки. Хоч вікна були відчинені, проте в світлиці було дуже гарячо. Гості ухали і холодили себе, хто чим міг. Ставало гамірно. Сусіди, що сиділи побіч себе, розмовляли півголосом. Йшла балачка про те, що їм найбільше долягало: про колонізацію та забирання козацьких земель.
— Погано з нами,— каже полковник Жмут до свого сусіда сотника Пилипа Жука,— цариця добирається нам до живого тіла. Витискають нас геть, і нашим дітям прийдеться хіба за море втікати.
— А давав нам Господь кращу долю,— каже Жук,— йно було брати обіруч. Не хотіли ми однодушно пристати до гетьмана Івана Мазепи... Тепер й духу московського не було б на Україні, і ми були б своїми панами тут і на Гетьманщині. Чорт посіяв між нас незгоду: "одні — до Caca, інші — до ляса". Повірили солодким словам Петра — і тепер опинилися в тісній вулиці. Гетьманщину Москва вже завоювала, тепер йде черга на Запорожжя.
Жук говорив так до Жмута, бо знав, що й Жмут був приклонником московських порядків. Говорив досить голосно, щоб і другі почули і щоби розмова пішла загально на цю тему.
На те обізвався один із старшин з другого кінця
стола:
— А ми мали доволі часу пізнати, що Петро загадує. Тут вже не можна говорити, що москаль хитрий, а лише, що ми дурні були, мов ті безсловесні вівці.
— Пропаде наша Січ-мати і ми з нею. Землі наші заберуть і порозділяють між московських панів та тих зайдів.
— Говорять, що прийшов од цариці і від того ледаря Нечоси* такий указ, щоб козаків набирати у пі-кінери та драгуни, та вчити московської муштри.
— Пропаде козацтво.— Відізвалося відразу кілька голосів.
— Воно б ще не пропало, коли б у нас була єдність, коли б між нами з'явився який новий Гордієнко **. Ми ще знайшли би у себе стільки сили, щоби з москалями помірятися...
Тепер обізвався і о. Созоній:
— Чи ви, панове, розумієте це так — щоби ми стали оружно проти православної цариці, нашої природженої пані і повелительки, і православну благородну кров проливали в братовбивчій війні? Від такого хорони нас, Господи! Вже сама думка є великим гріхом...