В рахунок посмертного дару покійного Ієзекіїля Гопкінса з Лебанова, штат Пенсільванія, США, відкрито ще одну вакансію, на яку має право член Спілки; платня чотири фунти на тиждень за суто номінальну службу. Кожний чоловік з рудою чуприною віком понад двадцять один рік, здоровий тілом і духом, може бути прийнятий до Спілки. Звертатись особисто в понеділок об одинадцятій годині в контору Спілки, Фліт-стріт, Попс-корт, 7".
— Що це, хай йому всячина, може означати? — вигукнув я, прочитавши дивне оголошення двічі.
Холмс задоволено захихотів і аж засовався в своєму кріслі — ознака того, що в нього піднесений настрій.
— Не дуже ординарне оголошення, еге ж? — спитав він.— А тепер, містере Вілсоне, поверніться назад і розкажіть про себе, про свою домівку і той вплив, який це оголошення справило на ваше життя. А ви, докторе, зверніть увагу, що це за газета і за яке число.
— Це "Морнінг кронікл" за двадцять восьме квітня тисяча вісімсот дев'яностого року. Рівно два місяці тому.
— Чудово. Далі, містере Вілсоне.
— Ну, я вже казав вам, містере Холмсе,— мовив Джейбез Вілсон, витираючи з лоба піт,— що маю невеличку позичкову касу на майдані Кобург, неподалік Сіті. Діло не дуже велике, і останніми роками я ледве заробляв собі на прожиття. Колись я мав двох помічників, але зараз — лише одного; мені було б важко і одному платити, але він згодився працювати за половину платні, аби вивчити справу.
— А як звуть цього послужливого юнака? — спитав Шерлок Холмс.
— Вінсент Сполдінг, і він давно вже не юнак. Важко сказати, скільки йому років. Вправнішого помічника, містере Холмсе, годі й шукати. Я чудово розумію — він міг би влаштуватися набагато краще і заробляти вдвічі більше від того, що я йому плачу. Але, кінець кінцем, як він задоволений, то нащо мені підказувати йому такі думки?
— Справді, нащо? Вам дуже поталанило, бо ж у вас працює службовець, якому ви платите значно менше, ніж платять за таку роботу деінде. А серед службовців у наш час це рідко кому трапляється побачити. Як на мене, ваш помічник — ще більш незвичайне явище, ніж саме оголошення.
— О, він має й свої вади,— промовив містер Вілсон.— Я ще не бачив такого завзятого фотографа. Клацає фотоапаратом, коли слід би було набиратися розуму, а потім ховається в підвал, наче кріль у нору, й проявляє знімки. Оце основна його вада, але в цілому працівник він добрячий. Не зіпсованйй.
— Отже, він і зараз у вас?
— Так, сер. Він і чотирнадцятирічна дівчина, що варить їсти, як уміє, та прибирає. Оце й усі, хто зі мною живе, бо я вдівець, а дітей у мене немає. Ми всі троє живемо тихо, сер, під своїм дахом, податки платимо — та й годі. А оголошення вибило нас із колії. Сьогодні минуло рівно вісім тижнів з того дня, коли ось із цією газетою в руці до мене ввійшов Сполдінг і сказав:
"Який жаль, містере Вілсоне, що Господь Бог не створив мене рудим".
"Чому?" — спитав я.
"Та тому,— відказав він,— що в Спілці рудих є вакансія. Той, хто її посяде, ніби спадщину дістане. У них, здається, вакансій більше, ніж людей, і члени правління сушать собі голови, придумуючи, що робити з грішми. Якби моя чуприна змінила колір, це тепленьке місце неодмінно було б моє".
"А що це за Спілка?" — спитав я. Розумієте, містере Холмсе, я великий сидень, і оскільки клієнтів не шукаю — вони самі приходять до мене,— часом цілими тижнями не переступаю порога своєї домівки. Тим-то не дуже й знаю, що відбувається в світі, і завжди радий послухати новини.
"Невже ви ніколи не чули про Спілку рудих?" — спитав Сполдінг, широко відкриваючи очі.
"Ніколи".
"Це дивно, бо ви — один з тих, хто має право посісти вакансію в цій Спілці".
"А чого варта ця вакансія?"
"О, двох сотень фунтів на рік, але робота не бий лежачого і не заважає займатися іншими справами".
Ну, ясна річ, від такої новини я нашорошив вуха — адже моє підприємство кілька років давало мені наймізерніший прибуток, і зайвих двісті фунтів дуже б мені придалися.
"Розкажіть мені про цю Спілку все, що знаєте",— попросив я.
"Як ви самі бачите,— промовив Сполдінг, показуючи мені оголошення,— Спілка має вакансію, а тут є й адреса, куди ви можете звернутися по подробиці. Як я зрозумів, Спілку заснував американський мільйонер Ієзекіїль Гопкінс, великий дивак. Сам він був рудий-рудісінький і тому дуже приязно ставився до всіх рудих. Коли ж Гопкінс помер, з'ясувалося, що всю величезну спадщину він залишив у руках своїх повірених, доручивши їм використовувати проценти для забезпечення тепленькими місцями людей з рудим волоссям. Платять чудово, а роботи майже ніякої".
"Але ж рудочубих мільйони,— зауважив я,— і кожний захоче посісти таке місце".
"Не так уже їх і багато, як вам здається,— відповів він.— Ви ж бачите, в оголошенні запрошуються самі лондонці, причому лише дорослі. Цей американець народився в Лондоні і виїхав з нього аж у юності, тож йому й закортіло зробити для цього міста щось приємне. Крім того, я чув, що до Спілки рудих нема чого звертатися тим, у кого чуприна ясно-руда, темно-руда чи ще якась, а не по-справжньому яскраво-сяюче-вогненно-руда. Коли ви хочете спробувати, містере Вілсоне, вам треба піти до їхньої контори, хоч і навряд чи варто відволікатися від свого діла заради кількох сотень фунтів".
Чуприна в мене, джентльмени,— ви самі бачите,— яскравого, багатого рудого кольору. Тож я й подумав: "Коли дійдеться до змагання, шанси в мене будуть як ні в кого". Вінсент Сполдінг, який виявив таку обізнаність, міг неабияк придатися в цій справі, тому я звелів йому зачинити віконниці на весь день і йти зі мною. Він дуже зрадів, що матиме вихідний, і ми, зачинивши касу, вирушили за вказаною в оголошенні адресою.
Такого видовища, містере Холмсе, мені більше ніколи не доведеться побачити! З півночі, півдня, заходу й сходу в Сіті у відповідь на оголошення сунули всі, в кого чуприни мали бодай найменший відтінок рудого кольору. Фліт-стріт було запруджено рудоголовими, а Попс-корт скидався на ручний візок з апельсинами. Я зроду б не подумав, що в Англії є стільки рудих, скільки зібрало це оголошення. Тут були які завгодно відтінки рудого кольору: солом'яний, лимонний, апельсиновий, цегли, шерсті ірландських сетерів, печінки, глини. Правда, як зауважив Сполдінг, людей із справжніми, живими, вогненно-рудими чупринами було небагато. Побачивши, скільки зійшлося народу, я з відчаю вирішив був податися геть, та він і слухати про це не хотів. Навіть не уявляю, як це йому вдавалося, але він, тягнучи мене за собою, завзято проштовхувався крізь натовп, і незабаром ми опинилися біля сходів, що вели в контору. Сходами сунув подвійний потік людей — одні з надією йшли вгору, інші, розчаровані, спускалися вниз, але ми зуміли проштовхатись крізь цей потік і незабаром опинились у конторі.