І тут знагла назустріч мені — Варвара Демидиха, яка теж ярмаркує. Навіть сахнутись не вспів од неї, простоволосої та страшної, бо занімів, бо ноги віднялися. А вона:
— О, на кого це ти так видивляєшся?
Язик німіє, та мимоволі рукою показую на запряженого воза, бо як не відповісти отакому страховидлу!
Глянула Варвара Демидиха на віз — і знагла:
— Дивися, дивися... Бо то ж мати твоя!
— Яка мати? — відмерзнув мій язик.
— Твоя мати, твоя!
І регоче Варвара Демидиха своєю чорною пелькою, й очі полум'яною недоброю смолою киплять, і йде собі геть по ярмарку. А я... вже нічого не бачу, тільки оту жінку-мальву на возі. Невже це моя мати? Моя мати? Може, повернулася раніше... А плече в плече коло неї — мій батько, теж повернувся раніше. Але ж чому не впізнали мене? Чому досі не приїхали в Овечаче? А куди зараз їдуть?'
Думки в голові вихоряться, наче хурделиця. Ось чорнявий вусань у сатиновій жилетці вже смикає віжками, вже батіг танцює в руці, вже ось зрушить віз і покотить попід блакитними стінами церкви. Знетямлю-ючись від радості, що нарешті побачив матір, і завмираючи від страху, що зараз ось вони поїдуть невідомо куди, я зриваюся з місця, біжу через ярмарок і кричу:
— Мамо! Мамо! Мамо!
А вона не чує, а батіг уже змією звивається по кінських спинах, а колеса вже крутяться, а віз уже котиться.
— Мамо! — біжу, спотикаючись.— Мамо!
Ось і віз, хапаю руками за соняшникового цвіту спідницю, що сяє на червоних чоботях, дивлюся на її дороге усміхнене лице, і сльози радості течуть мені по обличчю, затуляючи і її саму, і церкву, і білий світ.
Дотягуюся губами до червоного чобота — й цілую червоний чобіт.
І раптом гарячий вогонь оперізує мене по спині.
І раптом ще шмалькіший вогонь опікає мої ноги.
І раптом ще пекельніший вогонь стьобає мене по грудях.
— Мамо! —кричу я, падаючи в порохно, в кінські кізяки.
Скульчившись, затуливши долонями лице, жду, що вогонь знову вдарить мене, оперіже, опече, стьобне — й боюся навіть плакати, але ніхто вже не б'є мене, тільки чутно, як погуркують колеса воза, віддаляючись.
Перегодя розплющуюся — наді мною стоїть баба Ликора, далі нахиляється, силкується звести з землі, а я падаю, не стою на ногах, так мені болить, так мене побасамовано вогнем.
— За що ж це той ірод позбиткувався з тебе так тяжко? — схлипуючи, питає баба Ликора й знімає руки на церкву: — Господи, хіба можна отак батогом хрестити малу дитячу душу, коли та душа — мов пташка, мов голуб? Господи, покарай нехриста.
А я крізь сльози дивлюся — вже ген-ген далеченько той віз, а на возі буйною розквітлою мальвою віддаляється мати, що так і не впізнала мене.
— Мамо...— шепочу я і показую рукою на той віз.
— Яка мама? — дивується баба Ликора.
— Моя мама... поїхала на возі...
Баба Ликора пильно дивиться на той віз, що скоро вже пропаде поміж шумовиння верб і тополь, і мама моя пропаде на тому возі.
— Хто тобі сказав таке? — питає баба Ликора.
— Таж сказала Варвара Демидиха.
— Триклята Варвара! Господи, покарай і її, а мене прости, що прошу біду на чужу голову.— Баба Ликора знову хреститься на церкву.— Зовсім то не твоя мати, не Юстина... а біля неї не батько, не Ілько...
— А хто ж то, бабо? — зойкаю.
— Повія, хто ж іще... Ти на цьому не тямишся... Повія повіяста, що її знають від Погребища до Вінниці. А то біля неї ухажор її новий, поліцаюка з Курави.
Слухаю бабу Ликору — й не вірю. А воза вже не видно, вже розтанув у збитій куряві поміж вербами.
— Повія повіяста, а ти її назвав матір'ю. Покарав бог — не дав їй дітей і не дасть... І щоб отаку повію назвати матір'ю! Ото й маєш батоги... А все Варвара Демидиха! Скільки тобі казалося: обминай десятою дорогою, а ти... Ну, ходімо. Наярмаркувалися... Зна йшов на ярмарку і матір, і батоги, хай господь ми лує.
Йдемо з Нової Греблі в Овечаче, а в мене все тіло — груди, ноги, спину — вогнем пече від болю, сльози в очах, і чомусь так жаль... І чомусь так жаль, що то не мати,— й плакати ще дужче хочеться, тільки я зціплюю зуби.
А сльози самі капають...
Того вечора баба вже обклалася спати, вже й спить тихесенько, мов пташка, а до мене сон чомусь не йде. Місяць у вікно дивиться, як я на тапчані кручуся під рядном. Хутчій би заснути, а то пролежу до ранку з розплющеними очима. Й знагла — наче постукало щось у
шибку, я аж завмер від несподіванки. Може, знову постукає? Тихо.
І баба Ликора не почула, спить нищечком. А може... А може, то мати опівночі прийшла на обійстя, повернувшись з далеких мандрів?
Рядно жужмом летить у куток на тапчані, і я навшпиньки, гамуючи радість у грудях, ступаю по долівці, долаю сіни, ось уже й сінешні двері відчинив, ось уже й на причілку.
"Мамо!" — рветься крик з грудей, бо хочеться закричати на все Овечаче.
Нікогісінько на причілку, тільки черешня ледь-ледь шелестить від вітру. Оглядаюся довкола, острашливо обходжу кругом хати, знову стаю на причілку. Десь має бути, бо ж постукала скрадливо в шибку.
Ніде нікогісінько, тільки ніч над Овечачим, тільки черешня шелестить листям, тільки сумний місяць дивиться з високого неба.
Може, моя мама десь зараз теж дивиться на місяць?
Вертаюся до хати, вкладаюся під рядном і тепер уже дивлюся й дивлюся на місяць, що заглядає у вікно. Аж поки засинаю і в передчутті сну сподіваюся, що вона таки сьогодні разом з батьком навідається до мене вві сні.
НА ЗЕЛЕНІ СВЯТКИ
Заходжу до хати — й торопію на порозі: хто це такий стоїть біля скрині, обернувшись до мене спиною?
У чорних шкіряних черевиках на високих підборах та з високими халявками, зашнурованих чорними шнурками. Либонь, такі самі черевики, вже трохи приношені, лежать у скрині на самому споді, накриті сувоєм старого зжовтілого полотна... І темна спідниця в цятках дрібних блідих квіточок. Рясна така спідниця, в багато складок, хлюпає понад самими халявками... Вишита блузка з пишними рукавами, які наче вітром понадувані... Й зелена хустка з довгими китицями, що тремтять на спині...
Ото не тільки такі черевики є в скрині, а й спідниця така, а й блузка така, а й хустка! Хто ж це зодягається крадькома в бабині обнови?
Обертається від скрині — і я спершу не впізнаю бабу Ликору.