Сценічні обмеження відтворення історичних подій
У своїй п'єсі я пропоную читачам правдиву історію Жанни. Цей твір містить усе те, що необхідно знати про неї; тільки для сцени я вмістив у три з половиною години події, історичний розвиток яких зайняв учетверо більше місяців, оскільки театр володіє чарами стиснення часу й простору, якими не володіє природа. Тож читачам не варто думати, що насправді Роберт де Бодрикорт був у Жанни в кишені за п'ятнадцять хвилин, чи що її відлучення від церкви, публічне каяття, повернення та смерть на вогнищі відбулися десь за півгодини. Що ж до драматизації сучасників Жанни, то можу тільки сказати, що в моїй п'єсі вони більш схожі на оригінали, ніж написані з уяви портрети пап, виставлені в Уффіці у Флоренції (принаймні коли я там був). Мій Дюнуа міг би легко зіграти графа Алансонського. Описи Жанни, залишені цими двома історичними особами, настільки схожі, що, оскільки людина підсвідомо найкраще розказує про себе саме через опис когось іншого, я припустив, що ці приємні молоді люди мислили майже однаково, тож я і склеїв їх в одного персонажа, таким чином заощадивши театральному режисерові одну зарплату і костюм зі срібних лат. Дещо допоміг портрет Дюнуа, який усе ще зберігається в замку Шатодан. Але насправді я знаю про цих людей та їхнє оточення не більше, ніж Шекспір знав про Фальконський міст і герцога Австрійського чи про Макбет і Макдаффа. З погляду їхніх дій в історії, які вони повторюють у п'єсі, я можу, на Шекспірівський лад, створити лише наближені до них образи.
Прогалина в єлизаветинській драмі
В мене проте є одна перевага над єлизаветинцями. Я змальовую середні віки з певним розумінням, до якого прийшли у середині дев'ятнадцятого століття після близько чотирьохсот п'ятдесяти років затемнення. Ренесанс античної літератури й мистецтва в шістнадцятому столітті та інтенсивний розвиток капіталізму поховали під собою середні віки, воскресіння яких — це другий ренесанс. В історіях же Шекспіра середньовічний дух зовсім відсутній. Його Джон Гонт[30] — це ніби дослідження часів Дрейка.[31] Хоча він походив із католицької сім'ї, всі його персонажі надмірно протестантські, індивідуалістичні, скептичні, егоцентричні в усьому, крім сердечних справ, хоч і в них — безмежно егоїстичні. Його королі — не державні діячі, його кардинали — не релігійні; неофіт, прочитавши п'єсу Шекспіра від початку до кінця, так і не дізнається, що насправді світом правлять сили, які проявляються через релігію та закони і творять епохи, а не вульгарні амбіційні особи, які тільки заколочують бійки. Божественна сила, яка висікає долі, що ми їх самі шліфуємо, згадується як сила фаталістична, проте одразу ж забувається, мов скороминущий пострах. Для Шекспіра і Марка Твена Кошон був би тираном і бандитом, та аж ніяк не католиком, а інквізитор Леметр — садистом, а не адвокатом. Ворик часів Жанни мав би не більше феодальних якостей, ніж його наступник — "Ворик Творець Королів" у п'єсі "Генріх IV". Для нас вони видаються цілковито задоволеними своєю позицією: коли ти справедливий до себе, то справедливий і до інших (правило, яке викликає найгострішу реакцію проти принципів середньовіччя), — ніби вони ширяють у повітрі без жодних громадських зобов'язань. Усі Шекспірівські герої саме такі, тому вони й близькі середньому класу, якому дуже зручно бути безвідповідальним за чужий кошт, не відчуваючи сорому та навіть не усвідомлюючи цього. Природа повстає проти цієї прогалини в п'єсах Шекспіра, тож я подбав про те, щоб атмосфера середньовіччя вільно хлинула у моїй виставі. Ті, хто подивляться її, не сприймуть приголомшливих подій, про які в ній ідеться, за лихо однієї особи. Перед ними постануть не тільки людські маріонетки, а й церква, Інквізиція, феодальний лад, за якого божественне натхнення б'ється в жорсткі рамки; їхня сила набагато моторошніша, ніж можливості маленьких смертних фігурок, які брязкотять срібними обладунками чи ходять нишком у своїх расах і каптурах, як в ордені св. Домініка.
Трагедія, не мелодрама
Злочинців ніколи не залишають у спокої. Злочин, як хвороба, зовсім не цікавий — це просто те, з чим треба покінчити за загальною згодою, і нічого більше. Це те, що люди роблять або з найкращими намірами, або тому, що вважають за необхідне зробити саме так, незалежно від намірів, і саме це є найцікавішим для нас. Підлий єпископ та жорстокий інквізитор Марка Твена і Ендрю Ланга такі ж нудні, як звичайні кишенькові злодії, і вони опускають Жанну до ще нуднішого персонажа, чиї кишені почистили. Тому я показав їх обох як гідних та яскравих представників церкви, бо це єдиний спосіб утримати п'єсу на рівні високої трагедії, а не посередньої судової сенсації. Злочинець у виставі не може бути нічим більшим, ніж diabolus ex machina,[32] що, мабуть, більш захопливо, ніж deus ex machina,[33] хоча оба однаково механічні, а отже цікаві виключно з механічного боку. Я повторюю, нас цікавить те, що роблять прості не умисні люди; якби Жанну спалили не звичайні люди в пориві справедливості, її смерть від їхніх рук мала б не більше значення, ніж смерть багатьох жінок через землетрус у Токіо. Трагедія таких убивств у тому, що вони скоєні не звичайними вбивцями. Це законні, благочестиві вбивці; така суперечність одразу вносить елемент комедії в трагедію: янголи плачуть над убивством, коли боги сміються над убивцями.
Неминучі прикраси в трагедії
Тут я вам розкрию причину, чому життєву дорогу святої Йоанни в моїй драмі описано хоч і правдиво, та з деякими неточностями. Старі мелодрами про Жанну Д'Арк зводяться до конфлікту між злочинцем та героєм, чи як у її випадку — героїнею, не просто повністю втрачаючи головну суть, а й фальсифікуючи персонажів, зображаючи Кошона як негідника, Жанну як примадонну та Дюнуа як коханця. Автор же високої трагедії і комедії, поставивши за мету передати події настільки правдиво, наскільки це можливо, повинен вихваляти Кошона з такою ж завзятістю, як автор мелодрами його ганьбить. Вивчаючи історію, мені не вдалося знайти жодних підстав для обвинувачення Кошона у слабкій вірі та страшній жорстокості до Жанни, чи в класовій або сектантській упередженості, у прихильності до поліції та неприхильності до ув'язненого, які в сучасному суді сприймались би за належне; але й уважати його великим католицьким церковнослужителем, вільним від мирських пристрастей, підстав також немає. Так само й інквізитор Леметр виявився не менш совісним виконавцем своїх обов'язків, ніж я описав. Завдання ж сцени — зробити персонажів простішими, ніж вони були в дійсності, бо тільки так аудиторія зможе їх зрозуміти. В даному випадку Кошон та Леметр повинні дати також і розуміння церкви та Інквізиції, так само як Ворик — розуміння феодального ладу, а всі троє — дати людям двадцятого століття правильне уявлення про епоху, яка так сильно різниться від їхньої. Звичайно, що справжні Кошон, Леметр і Ворик не могли б цього зробити, оскільки вони були частиною середньовіччя, настільки ж несвідомі його особливостей, як атомної структури повітря, яким дихали. Та якби я не наділив їх достатньою свідомістю, необхідною для того, щоб вони пояснили своє ставлення до двадцятого століття, вистава була б зовсім не зрозумілою. Єдине, що я можу сказати у своє виправдання, це те, що я настільки правдоподібно описав цих трьох героїв драми, наскільки мені дозволили дослідження документів та моя здогадливість, а єдине відхилення від правди полягає в тому, що я вклав у їхні вуста слова, які б вони сказали, коли б усвідомлювали, що робили. Окрім цього, я не додав нічого свого ні до драми, ні до історії.