Саме тієї небезпечної хвилини засмикана команда бота несподівано дістала допомогу від полоненого: відгадавши інстинктом моряка навислу небезпеку, він вискочив із люка [304] й сильним ударом жердини вибив фальшборт, аби швидше стекла вода, що залила всю палубу; а коли суденце, звільнившись від зайвого вантажу, випросталося, він, не зронивши й слова, знову спустився в каюту.
Приголомшені Пенкроф, Герберт і Гедеон Спілет не заважали йому.
А тим часом становище ставало все небезпечнішим; моряк збагнув, що заблукав у океані, й не знав, як віднайти правильний курс!
Ніч із 18 на 19 жовтня видалася темною й холодною. Проте близько одинадцятої вечора вітер затих, хвилі трохи вляглися, "Бонадвентура" підкидало набагато менше, і він знову став набирати швидкість. Загалом бот чудово витримав шторм і негоду.
Тієї ночі Пенкроф, Гедеон Спілет і Герберт ні на мить не склепили очей. Всі троє напружено вдивлялися у темряву, знаючи, що острів Лінкольна має бути десь недалеко і вони або побачать його не пізніше ніж на світанку наступного дня, або мусять змиритися з думкою, що, знесений із курсу течіями й вітром, < Бонадвентур > заблудився в морі, — й тоді майже неможливо буде визначити правильний курс.
Украй стурбований Пенкроф усе ж таки не впадав у відчай, — він був людиною загартованою і мав мужню вдачу; сидячи за стерном, він уперто вдивлявся у густий морок навколо бота.
Наближалася друга година ночі, й тут моряк схопився на прямі й закричав:
— Вогонь! Вогонь!
І справді, за двадцять миль на північний схід з'явилося яскраве світло. Там лежав острів Лінкольна, й на ньому горіло розведене, напевне, інженером велике вогнище, яке вказувало їм шлях.
Пенкроф, котрий тримав курс набагато північніше, швидко його змінив і скерував суденце на вогник, що блищав на обрії, як зірка першої величини.
РОЗДІЛ XV
Повернення. — Суперечка.— Стрес Сміт і незнайомець.— Порт Повітряної Кулі. —Треті жнива.— Вітряк.— Перше борошно і перший хліб.— Інженером самовідданість.— Хвилююче випробування.— Кілька гарячих сльозин.
О сьомій ранку наступного дня, 20 жовтня, "Бонадвен-тур" після п'ятиденного плавання обережно пристав до берега у гирлі річки Вдячності.
Дуже стурбовані негодою й тривалою відсутністю товаришів, Сайрес Сміт і Наб іще вдосвіта піднялися на плоскогір'я Широкий Обрій і нарешті побачили довгождане суденце.
— Хвала Богу! Вони повернулися! — закричав Сайрес Сміт.
А зраділий Наб, голосно повторюючи: "О хазяїне, хазяїне!", кинувся танцювати, кружляти, плескав у долоні, й та його пантоміма була зворушливіша від найпишніших промов!
Полічивши тих, хто стояв на палубі, інженер спершу подумав, що Пенкрофові не пощастило знайти бідолаху з острова Табор або ж принаймні той нещасний відмовився змінити одну в'язницю на іншу й залишився на своєму острові.
І справді, на палубі "Бонадвентура" стояли тільки Пенкроф, Гедеон Спілет і Герберт.
Коли суденце пристало, інженер і Наб уже чекали його не березі, й не встигли мандрівники зіскочити на пісок, як Сайрес Сміт крикнув:
— Ми дуже турбувалися за вас, друзі! З вами не сталося біди?
— Ні, — відповів Гедеон Спілет. — Навпаки, все чудово! Зараз ми все розкажемо.
— Проте, — не вгавав інженер, —— вам не пощастило нікого знайти, інакше на палубі було б четверо.
— Вибачайте, пане Сайресе, — відповів моряк, — нас четверо!
— Ви знайшли того бідолаху, що зазнав корабельної аварії?
— Авжеж.
— І привезли його?
— Так, привезли!
— Живого? [306]
— Звісно!
— Де ж він? Хто він такий?
— Це людина, — відповів журналіст. — Чи то пак — колишня людина! Оце, Сайресе, все, що можемо вам сказати!
І нещодавні мандрівники відразу ж поділилися з інженером усіма пригодами, що сталися під час їхньої подорожі. Розповіли про пошуки, про те, як знайшли на острівці єдину давно забуту хижку і як нарешті в їхньому полоні опинився невдаха, що втратив навіть людську ' подобу.
— Тепер я й сам не знаю, — додав наостанок Пенкроф, — чи 'варто було везти його на наш острів...
— Звичайно, варто, ви, Пенкрофе, добре зробили! — жваво відповів інженер.
— Але цей нещасний сплив з розуму!
— Може, й так, — відповів Сайрес Сміт. — Проте ще кілька місяців тому він був таким самим, як ви і я. Хто знає, на що перетвориться після довгих днів самотності той з-поміж нас, котрому судилося пережити всіх інших... Горе тому хто самотній, друзі мої, і, напевне, самотність дуже швидко відбирає в людини розум, якщо цей бідолаха дійшов до такого стану.
— Але, пане Сайресе, чому ви думаєте, що цей чоловік здичавів недавно? — запитав Герберт.
— Бо виловлену в морі записку написано зовсім недавно, — відповів інженер, — і єдина людина, що могла її написати, — той, хто зазнав корабельної Катастрофи.
— Звичайно, тільки в тому разі, — додав Гедеон Спілет, — якщо записки не писав невідомий його супутник, котрий після того віддав Богові душу.
— Це неможливо, дорогий Спілете.
— Чому ? — запитав журналіст.
— Бо тоді в записці йшлося б про двох потерпілих, а в ній згадується тільки один.
І тут Герберт кількома словами розповів про те, що трапилось, коли вони пливли додому, як до їхнього полоненого повернувся здоровий глузд моряка саме тієї миті, коли суденце накрила найбільша хвиля.
— Ти маєш слушність, Герберте, —сказав інженер, надаючи великого значення такому факту. — Цього бідолаху можна вилікувати — він здичавів через відчай і безнадію. Але тут, оточений увагою, живучи серед людей і маючи людську душу, він видужає, ми його врятуємо!
Привезеного з острова Табор бранця, на якого інженер дивився зворушено й співчутливо, а Наб — приголомшено, [307] вивели з каюти, влаштованої у носовій частині бота; ставши на землю, він у першу хвилийу спробував вирватись і втекти.
Але Сайрес Сміт ступив два кроки і, владним жестом поклавши руку йому на плече, подивився на дикуна безмежно добрими очима. И тієї ж миті бідолаха, ніби скоряючись незбагненній магнетичній силі, затих, опустив очі, понурив голову і припинив будь-який опір.
— Нещасний, усіма покинутий сиротина! — прошепотів інженер.
Сайрес Сміт уважно спостерігав за полоненим. Судячи з виду, в цій жалюгідній істоті не лишилося нічого людського, але Сайреса Сміта, так само, як перед тим і журналіста, вразив якийсь майже невловний спалах думки в його очах.